Трохи постояв, дивлячись, як дочка з зятем ведуть попід лікті старого, і така охота прийшла їхати, що дядько Андрон крутнув над головою віжками, і коні рвонули, здивовані,— він
же й не лякав їх ніколи.
Десь перед школою аж закуняв,— тихо зробилося після дощу, тепло. Але як тільки зринуло над горбом і рушило назустріч світло од ремонтних майстерень, схаменувся, смикнув плечима.
— Вйо,— сполохав коней, бо тут якраз під гору треба було.
V
Хлопці за клубом сказали, що, чуєш, тебе кличе Вільчинсь-кий і хоче послати на Закусилівку за ветеринаром, аби йшов грати на трубі.
Вільчинський, правда, вже й сам ішов у цей бік і махав рукою, мовляв, чого моняєшся, треба скоріше бігти. Це ж якщо вечір тільки-но починається, думаю, а ще бігти за ветеринаром, бо нема кому грати басом, то хто й зна, коли воно все буде.
А Вільчинський як уже підійшов до гурту, то хтось із хлопців проказав:
— Може, нехай Огородник буде басом, у нього грудь моряка, а...
Але доказати Вільчинський не дав, бо, мабуть, переживав дуже, що як же це духовий оркестр та без баса буде. Його не дуже й слухали, але тихенько пояснив, що і як зробити.
— Бери веломашину і при на Закусилівку до ветеринара, кажи, щоб бігом біг, що голова колгоспу так сказав, бо може не послухати.— І рукою вже тримався за моє плече, аж незручно робилось, бо он же й дівчата стояли й дивились, а Лілька Вільчинська найперша оглянулась і пішла назустріч.— Бач, поховались за клубом, а дівчата самі стоять.
— Куди це ви посилаєте його, нам же повторювати програму треба, скоро ж виступати.
Вільчинський знов поклав руку на моє плече і зі сміхом сказав, що, може б, удвох поїхали на Закусилівку, нехай Ліля сідає на раму і вйо. Та так і скоріше справитесь, казав Вільчинський, бо хлопець сам як поїде, то неодмінно десь зачепиться.
А дівчата все жвавіше оглядались, перешіптувались, що чого це вони там стоять, не набалакаються, скоріше б уже їхали за ветеринаром. Лілька тим часом нагадала, що репетиція буде обов'язково і що, може, когось іншого послати б.
Вільчинський підкотив однією рукою велосипеда, ще спитав, чи Лілька не хоче їхати теж, але вона тільки засміялась, аж ямочки на повних щоках появились.
— Ні, нехай він сам їде, бо вдвох можемо перекинутись. І треба ж було мені бовкнути (це вже як Лілька відійшла), сідаючи на велосипед:
— Нехай її Василь Вітюк возить на велосипеді.
Але Вільчинський ані слова на те, ані пів, тільки пробіг трохи ззаду, підштовхуючи за багажник.
— Там якщо не знайдеш, де його хата, то в людей розпитай,— гукнув Вільчинський услід...
Скільки ж тут їхати велосипедом: дав газу — і вже біля розбитого костьолу, ще два рази натиснув на педалі — і котишся з горба. Сонця ще багато так, і зліва, де костьол, зашелестіло раптом, забіліло — це голуби з одного місця на інше перелетіли, збиваючи донизу пил і глину.
Як переїхав у видолинку кам'яний місток, під яким вода дзюркотить з порослого вербами берега в річку, то побачив, як під гору по шосе дряпається Бойчукова інвалідська машина. Але це тільки здалось, що вона їде, насправді ж диркає і совається на одному місці туди-сюди.
— Ти куди їдеш? — запитав Бойчук, вибираючись з машини.
— їду казати ветеринарові, щоб ішов грати на трубі.
— А,— махнув рукою дядько,— то ще не біда, а ось біда. Бойчук обмацував задок машини великими долонями, нахилявся, скільки дозволяв гримучий протез на правій нозі.
— Ви б мішки повиймали, а тоді й вирвалися б нагору,— кажу дядькові.
— Я вчора з мішками виїхав,— каже дядько,— але не в цьому діло. А ти, кажеш, за ветеринаром їдеш, щоб на трубі грав? А що ж у вас буде?
— Випускний вечір у клубі, а огляділись — нема баса, то мене послали від імені голови колгоспу прикликати його.
— Ні, не будемо знімати мішки, я ж учора й так виїхав,— каже дядько Бойчук.— Це ж як у вас вечір, то вже скоро по роботах роз'їдетесь хто куди. І треба дуже глядітись, бо буде, як мені, що й без ноги, й без усього.
— А чого ж у вас немає? У вас же все є.
— Єй жінка, є й діти, є й машина, а машина не їде.— Дядько закурив і знов нагнувся, і мені тільки видно гладкі плечі в муці — сам переносив мішки з млина.
— Підеш робити чи вчитись, як доля дасть, то гляди, щоб не пив і за жінками не бігав, бо пропадеш.
— Ще малий виріс,— кажу дядькові,— нема коли про це думать.
— Зараз докурю і поїдемо,— каже дядько Бойчук, спираючись на мішки, що випирають з багажника.— Люди п'ють, а ти не пий, бо пропадеш.
— Мені б уже пора їхати, а то хто й зна, чи той ветеринар удома.
— Не спіши, докурю, а тоді й поїдемо,— каже дядько, обтріпуючи муку з ліктя.— Повидумував якийсь чорт горби, щоб по них дертись. Я на війні так само під гору дряпався полугоркою, спинився, не виїхавши, а мене й зрізало. Тепер, вважай, вдвоє важче збиратись, хоч і своїм транспортом.
— Буде нова марка іпвалідських машин,— заспокоюю дядька,— легше буде під гору.
— Що там буде, а теперки треба виїхати.
Дядько обома руками закладає протез у кабіну, а відтак і ліву ногу приставляє.
— Постав веломашину і підіпхни мене, тут багацько сили не треба.
Як придумали, так і зробили, дядько завів, машина трохи подалась назад, а потім дав газ, і вона почала сунути вгору, а так і пхати легше.
— Аж чую,— кричу дядькові,— що якби хоч одного мішка
зняли, сама потягла б.
— Це чи не погода погана,— дядько на те.— Як отаке насуплюється підвечір, то не жди, щоб під гору їхало, прокляте. Але ж диви-н, вчора так гарно йшла, що тобі сказати.
— Дядьку, а ви на трубі грати вмієте? — криком питаю.
— Колись, пробував, а тепер не, не зможу, губи, бач, тонкі. А ветеринар — то той мастак, той гарно дме,— розказує дядько.— Мені тільки у війну довелось за музикантами їхати. Полуторкою під гору дерся, спинився на півдорозі, а тут і чесонуло, і я без ноги.
— Оце-то музика у вас була,—сміюся я, хоч мені дуже сумно, що дядькові ногу одірвало.
Накричавшись отак, ми розпрощались, дядькова машина, почувши рівне, веселенько заспівала, а я подався вниз за велосипедом.
На Містечку, якраз навпроти ремонтної бази, стояли купою хлопці. Серед них, бачу, Василь Самсонюк, Василь Вітюк,— стоять собі, не спішать нікуди, ні їм випускного вечора, ні духового оркестру.