Ще на Житньому торжку виставляли всяку дрібну скотину: кіз, овець, поросят. Птахів продавали. Приносили сюди свій полов і кілька рибалок. Однак головна рибна торгівля — на Торжищі, навпроти Турової божниці.
Бо там рибу розбирають не тільки заможні господарки, а й хазяї заїздів та іногородніх купецьких братств. У заїздах гості та мандрівці з великою охотою замовляють собі рибні страви. Бо всім відомо, як київські кухарі готують рибу.
На Житньому торжку і комори є. Рублені, але на палях. Кажуть, що давно вже вода навіть у повінь сюди не доходила. Але краще остерегтись і забезпечитись, ніж від повені втратити добро. Вода не гірше воню лютує і все нищить. Хто-хто, а мешканці Подолу це не один раз на собі відчули.
Хоч вівторок і не базарний день, але в стольнім граді Києві і у вівторок продають та купують. Слуги кількох поважних купців відчиняли крамниці. Хто дрібніший крамар, той розклав свій товар на столах під навісом.
Хто зовсім дрібний торговець — виносив лавку чи великий козуб і на ньому ставив свої речі.
Вже і носії гуртувались біля баби-пиріжечниці. Вона раніше за всіх починала торгувати гарячими пиріжками та хмільною медовою бражкою.
Правда, казали, що там тільки смак і запах меду, але добре в голову вдаряє.
Селяни із близьких сіл не штучний крам доставляли, а тягли на собі кулі та лантухи з вугіллям, короби з конопляним зерням, міхи редьки та буряків і ще всякої городини до споживання. Зовсім бідні приносили хто курку, хто гуску, хто качку.
Тут почулися гучні удари палиці по плахах хідника. Люди на торжищі хто прислухався до тих ударів, а хто продовжував свої розмови.
Але коли на середину Житнього торжка виступив молодик у червоній шапці, гомін майже стих. Це був знаменитий бірич* на ім'я Радко. Він поправив свою червону шапочку, ще раз ударив тричі довгим берлом по колодах майдану Зняв із перев'язі великий волячий ріг і засурмив щосили. А тоді зразу своїм голосом, тільки таким гучним, що в людей у вухах аж залящало, почав об'яву.
— Слухайте всі! Слухайте всі! На вулиці, у провулках не торгувати. Із човнів, із возів не продавати овочі, збіжжя, рибу, птицю та дрібну скотину! Знайте всі — і кияни, і поселяни, і гості Києва: міри воску, зерна та полотна — у церкві в попа Івана. Щоб вас не дурили — приміряйте куповане до міри. Слухайте сюди!!! З княжого двору втік холоп-полов-чин. Ознака його: на щоці і на чолі навхресні шрами від шаблі. Хто бачив, чув чи знає — докажіть княжому мечнику На Оболоні знайшлася руда строката телиця. Хто знає — нехай сповістить. На Горі вчора боярин Тор-чин гуляв бенкет. У нього пропав меч! Піхви — малинові, оправа срібна! Слухайте всі! Слухайте всі!...
Бірич Радко знов засурмив у волячий ріг. Знов ударив посохом-бер-лом у колоди майдану і вдруге почав викрикувати-голосити все спочатку.
— Бач, яке ледащо! На Горі "ліпшії люде" винами-медами впиваються, поки рачки не стануть. А на Житньому торжку украдений меч шукають... Пішли, синку, не барімось, у нас роботи багато.
І вони пішли з Житнього торжка на схід крученими вуличками і провулками. Поминули ліворуч височенну, на п'ять верхів, церкву Миколи. А що її поставили люди, які жили та працювали коло притисків і на притисках, то назвали Миколою Притиським. Що ближче до води, то більше ставало людей. Ну просто як у ярмарковий день! Всі щось несли, тягли, котили через Глибочицьку браму. Та й брама та не дуже висока, лише з одним заломом та двома поверхами заборол. А городень тут не було — лише вал із добрим дубовим стовп'ям. А чого? Того, пояснив Ількові дідусь, що на городні потрібні великі гроші. Але добра повінь понесе їх, як коробки дерев'яні. Стовпи ж, якщо вода порушить їх, легко замінити новими. І захищають вони непогано.
* Бірич — міський глашатай на торгу.
Ось вони, Ілько і батько, поминули останню садибу за високим парканом і опинилися перед Глибочицькою брамою. Почекали, поки пройде цілий гурт носіїв, що тягли якісь паки важкі.
Як вийшли за почайнинський оборонний вал і стовп'я, то побачили, що й угору по течії, і вниз по течії Почайни були міцні, ладно спрацьовані притиски-причали. Дубові та соснові. До них були припнуті товстими линвами широченні і довгі берлини, широкі та пласкі струги, човни-насади з дощатими палубами, високобокі човни-на-бойни.
Струги — низькобокі, широченні, призначені для простих вантажів і зручні. Ними привозили до Києва всякий вантаж із малих річок. Від деревного вугілля до дров, до каміння дикого і цегли, випаленої у підвладних Києву селах.
Крутобокі набойни придатні до далеких подорожей і по глибоких, і по мілких річках.
Купецькі лодії — високобокі, довгі й широкі. На них вміщався товар з кількох возів-кол. На них навіть коней перевозили!
Грізно застигли в золотавих водах Почайни княжі лодії-насади. Хитрість їх у тому, що згори вони криті дошками. На такій лодії-насаді на верхньому дощатому покритті стояли воїни в бойових обладунках. їхнім панцирям і кольчугам стріли не дуже шкодили. А веслярів добре захищають дошки. З боків самого човна дошки із прорізями для весел-скармами. А згори — настил-палуба.
Стільки стояло біля причалів-притисків і київських, і чужих суден, що не всім вистачило місця. Тому багато суден причалили на тому березі. Там просто на піску стояли благенькі вежки та куріньчики. Там жили холопи — човнярі багатих купців, що прибули згори до Києва.
Вже далі за цим невисоким піщаним островом, порослим хирявими тополями, поодинокими вербами та купками верболозу, синів Дніпро.
У повінь цього острова-перетинки між Почайною та Дніпром і видно не бувало. Все залите блакитною водою. Від Сирецьких пагорбів, по Оболоні, до Чортория і Десни та Долобського озера — все блакитне скло води. Наче половина небесної бані перевернулась і впала до підніжжя смарагдових київських гір.
Над притисками-причалами підводилося кілька високих комор. Всі на стовпах дубових. Рублені з добірного лісу. Ілько одразу це зауважив.
Батько попрямував до найбільшої комори. Між нею і водою на піску лежали липові колоди — заготовки для човнів-довбанок. Тільки допрацюй вогнем і теслом — і човен готовий.