Дуже прийшовся мені довподоби Сун-Тан-Сен, багатий Ляоянський крамар. Пізналися ми тоді, як у його фанзах* пробувала щось коло двох місяців наша рота під час російсько-японської війни.
Опріч того був я тієї думки, що й він мав до мене таке ж тепле, щире почуття. Я вже до значної міри розумів китайську мову і він інколи говорив до мене:
– Ходя!* Знай, що моє серце – чистий струмок і готове завжди заспокоїти спрагу цілющою водицею, аби тільки ти притулився до нього смажними устами!
Як наша рота кидала Ляоян, то в ознаку братерської любові ми навіть помінялися з ним своїми люльками. Тому легко собі уявити мою радість, коли я одного разу, приїхавши по службових справах до Ляояна, зовсім несподівано зустрів серед вулиці Сун-Тан-Сена.
На йому була маленька чорна шапочка, з хвостиком набік, а з-під тієї шапочки висіла аж до пояса чорна заплетена коса. Убраний він був у довгий синій халат, з широкими рукавами, мов у рясі, та з розпоріхами з боків; обутий був у полотняні черевики на дерев’яних підошвах. З одного боку був у його причеплений на довгому шовковому мотузку кисет з люлькою, а з другого – віяльце. В руках він держав олеандрові квітки.
Моє серце затрепеталось радістю, і ми, як щирі товариші, дали одно-одному руку, зустрівшись. Потім стали розмовляти. Було про що побалакати… Ще б пак! Адже ж ми з ним не бачились цілих чотири місяці і він думав, що мене давно вже вбили японці!
– Коли ти їдеш з Ляояна? – спитав мене Сун-Тан-Сен.
– Мабуть, завтра вдосвіта, – відповів я. – У нас же таки війна і я повинен бути там, – на поліції. Сьогодні наш полк поставили в ар’єргард і ото мене закортіло ще раз побути у вашому Ляояні та попоїсти добре пельменів. А ти ж куди се йдеш з квітками?
На очах у Сун-Тан-Сена засвітився розлюбований вогник і він усміхнувся, відповідаючи:
– Я іду до Тай-Цзи-Хеї, дочки нашого дзян-дзюна.* Чи не хочеш познайомитися з нею?
Я сказав, що був би дуже радий, але, на жаль, не маю на те часу.
– Ой, ходю! Коли захочеш заспокоїти після позиції свою душу, то йди до неї. Твоє серце знайде в тій фанзі, багатій на чари й квітки, тимчасове забуття. Треба знати Тай-Цзи-Хею!
– Невже ж вона така гарна на вроду? – спитав я, дивуючись.
Сун-Тан-Сен захитав головою; в тому хитанні дуже виразно було показано все його кохання до Тай-Цзи-Хеї і радість.
– Тобі належить півжиття мого! – з захопленням промовив він, прикладаючи до грудей руки. – І я люблю тебе, як рідного брата! Я не можу думати, що в тобі з’явиться нечиста думка до Тай-Цзи-Хеї… Ходім же, ходю, я познайомлю тебе з нею. Вона, бідна, мабуть, нудьгує того, що минув уже той час, коли я завжди буваю в неї.
Вечоріло. Ми швидко йшли по кривих, вузьких вулицях, переходячи іноді через китайські дворища; переходили й через сіни скількох фанз.
– Ще далеко? – спитав я.
– Зараз прийдем, ходю, зараз! Вже зовсім близенько! – одказав Сун-Тан-Сен.
Ми завернули в якісь темні суточки. Мабуть, там справляли якийсь бенкет, бо в повітрі заносило особливим китайським пахом, і чути було жалібні згуки китайської музики.
Заквітчані жінки-китаянки, мов живі вінки ясмину й тубероз, сиділи коло вікон, підсунених угору, і проводили мене тим своїм поглядом чорних, палких очей. Мені не хтілось вірити, що се ті самі нехупаві, півплазовиті жіночі істоти, що в маленьких синіх черевичках на товстих білих підошвах без закаблуків дрібненько дибали вдень по городських вулицях.
На вулицях скрізь попід фанзами сиділи, підобгавши під себе ноги, чоловіки і, гуторячи, смоктали люльки з довгих в аршин чубуків.
– Ось ми й коло фанзи Тай-Цзи-Хеї! – раптом спинив мене Сун-Тан-Сен.
Мене опанувало якесь мимовільне хвилювання й боязкість. Я ждав чогось незвичайного. Ми увійшли у фанзу.
– Все щастя й радість піднебесної країни тобі, моя богине! – промовив Сун-Тан-Сен, вдаючись до своєї красуні. – А це мій товариш…
– Фанза Тай-Цзи-Хеї, – сказала Тай-Цзи-Хея, – радо відчиняється перед тим, в кого серце налите щирістю і кого Сун-Тан-Сен носить у своїх думках!
По тій мові, вона повела рукою, запрошуючи нас сідати на долівці, встеленій килимами. Ми сіли, а вона звеліла слузі подати нам наргіле*.
Сун-Тан-Сен почав розповідати якусь пригоду, що спіткала його сим ранком при зустрічі з місцевим священиком, а я любував надзвичайно гарною вродою Тай-Цзи-Хеї, – в той час, як вона напівсиділа, напівлежала на узорчастому килимі.
Вона була вбрана в широкі шовкові штани синього кольору, в жовтяву сорочку з широкими рукавами; поверх сорочки була надіта вишнева безрукавка. Волосся було заплетене в дві довгі коси, переплетені червоними кісниками. Покрас було зовсім не багато: тоненький золотий цепок, з якого спускався на груди самоцвіт завбільшки з горобине яйце, і золота наручниця на правій руці.
Тай-Цзи-Хея кинула на мене пильний погляд, од котрого я почервонів. Тим часом вона не зводила з мене очей, і мені здавалось, що з їх темної глибочини лилась на мене якась чаруюча сила, палюча й захоплююча. Той погляд мовби обгортав хвилею божевільної насолоди, гріха і злочинства.
Отже, щоб сховати своє збентеження та розвіять те почуття, що обгорнуло мене, я почав водити очима по фанзі, спиняючись на її обстанові. Завіси золотосяйного шовку з затканими драконами закривали вікна; зі стелі звисали червоні, зелені й жовті ліхтарики, з них лилось якесь чарівливе світло і грало на шкляних орнаментах з розмальованими по них німфами, всякими пташками та квітками.
На стінках з малюнками ліхтарів та драконів стирчали ріжки лосів та інших рогатих звірів, а на них були повішені вузенькі та довгі червоні папері, списані зверху донизу віршами китайського поета Ла-Кіу-Фенга; на кані*, застеленій узорчастим килимом, стояв низенький столик, а на йому скринька з цигарками, оздоблена емальовими квітками, пташками та строкатими метеликами, і маленькі білі чашечки до чаю. Ліворуч у кутку на чорній, полискуватій поличці стояли межи слоїчками з усякими пахощами маленькі глиняні й воскові божки.
Але раптом моє серце щось стисло, мов обценьками, і воно затремтіло з остраху: на чорній вишиваній хустині, простеленій на поличці, що висіла у фанзі, в правому кутку, я побачив великий шкляний слоїк, а в йому була мертва людська голова! Вона ніби дивилася на хату широко розкритими очима. Можна було розібрати й обриси лиця – ніби молодого типового українця з чорними вусами. Я жахнувся, але почав заспокоювати себе думкою, що тут нема ніякого злочинства, що се, може, просто, якісь китайські забобони – держати в хаті мертву людську голову; може, по-їхньому, се для чого-небудь годиться… для яких-небудь чарів, абощо. Хіба мало в їх звичаях дивного, непевного!.. Одначе ся думка не помогла, і мене охопило якесь таємне, тяжке почуття.