Кінець кінцем галас і крик, шум і лють погоні завмирають, щезають із Крістмасового чуття. Коли люди й собаки минали клуню, він був деінде, як і гадав шериф. Затримався в ній рівно настільки, щоб зашнурувати шкарбуни — чорні черевики, пропахлі негром чорні черевичиська. Здається, що їх вирубали тупою сокирою із залізної руди. Дивлячись на цю жорстку, грубу, недоладну, безформну взувачку, він процідив крізь зуби лише "ха!". Неначе побачив, як білі люди, полюючи, нарешті заганяють його в чорну безодню, що вже тридцять років чекала й ладна була поглинути Крістмаса, в яку він тепер наостанку ступив насправжки, несучи на ногах точну, незнищенну міру свого пониження.
Світає, розвидняється. Сіра порожня завись повниться мирним, несмілим пробудженням пташок. Вдихнеш повітря — неначе джерельної води ковтнув. Крістмас дихає глибоко й повільно, відчуваючи, що з кожним вдихом розчиняється в байдужій сірості, зливається з порожнечею й тишею, які ніколи не звідали люті та розпачу. "Оце й усе, чого я прагнув, — думає він у спокійному, повільному подиві. — Оце й усе за тридцять літ. Здається, не на багато просив — всього на тридцять літ".
Від середи Крістмас мало спав. Ось настала й минула ще одна середа, та він цього не знає. Розмірковуючи про час, має враження, що тридцять років прожив обгороджений ретельно підігнаним частоколом найменованих та занумерованих днів, а якось, заснувши вночі, прокинувся на вільному просторі. Відколи втік у п'ятницю, він, за давньою звичкою, старався вести лік днів. Одного разу, переночувавши в копиці сіна, прокинувся саме впору, щоб побачити, як пробуджується зо сну господа. До схід сонця побачив, як ожила жовтим світлом лампа на кухні, а тоді в сірому досвітку почув нечасте лунке цюкання сокири й кроки — чоловічі кроки на тлі відлуння порухів худоби, що прокидалась у хліві поблизу. Згодом зачув дим та запах їжі, палючий, лютий запах, і став повторяти собі: "Я не їв ще від… Я не їв ще від…" — силкуючись пригадати, скільки днів збігло від п'ятниці, коли він повечеряв у джефферсонівському ресторані, аж поки — за час, що довелося лежати й чекати, коли чоловіки поснідають і підуть у поле — назва дня тижня заважила більше, ніж їжа. Тож коли чоловіки нарешті пішли, коли Крістмас спустився з копиці, виринувши на блідо-жовте світло ранішнього сонця, й підійшов до кухонних дверей, він взагалі не попрохав дати попоїсти, хоч хотів був це зробити. Відчував, як у голові, зразу за піднебінням, шикуються грубі слова. Та ось до дверей підійшла худа, немовби з дубленої шкіри, жінка, глянула на Крістмаса й він, прочитавши в її очах здивування, упізнавання та страх, подумавши: "Вона знає, хто я. І до неї дійшла новина", водночас почув свій спокійний голос: "Скажіть, будь ласка, який сьогодні день тижня. Я тільки те хотів дізнатися".
"Який сьогодні день?!" Її лице було таке саме сухорляве, як і Крістмасове, тіло таке ж жилаве, невтомне й зношене. "Геть звідси! — гукнула вона. — Вівторок! Зараз чоловіка покличу!"
"Дякую", — тихо сказав він, якраз коли грюкнули двері. А потому побіг. Сам не пам'ятав, як це сталося. Тоді йому ввижалося, що біжить задля якоїсь мети і до неї, що сам прудкий рух раптово пригадав її, отож розумові не варто обтяжуватися й пригадувати, навіщо цей біг, тим більш, що не важко так рухатися. Справді, дуже легко. Крістмас почувався легким як пір'їнка, невагомим. Навіть на повному ходу здавалося, що ноги поволі, без напруги, зумисно навмання намацують невідчутну на дотик землю, — аж поки не впав. Він не спіткнувся, не зашпортався. Просто впав на повен зріст, і якусь мить йому здавалося, що й досі на ногах, досі біжить. Та він лежав долілиць у неглибокому рові край ріллі. І раптом сказав: "Краще б мені встати". Усівшись, зауважив, що сонце, на півдорозі до зеніту, тепер світить з іншого боку. Спершу він гадав, що просто повернувся на півоберта. А тоді втямив, що вже вечоріє. Упав на бігу вранці, а тепер, хоч і уявлялося, що всівся відразу ж, був вечір. "Я заснув, — подумав Крістмас. — Спав більш ніж шість годин. Мабуть, незчувся, як заснув на бігу. Ось що сталося".
Він не здивувався. Час, проміжки світла й темряви давно вже втратили звичний лад. Тепер будь-який із цих проміжків міг без попередження випасти будь-коли, позірно на мить, поміж двома рухами повік. Тепер Крістмасові несила розпізнати, коли він перейшов від одного до другого; тепер виявлятиметься, що спав і не пам'ятає, як лягав, тепер виявлятиметься, що йде й не пам'ятає, коли прокинувся. Інколи йому марилося, що за ніччю, проспаною в копиці, в канаві, під дахом занедбаного хліва, зразу ж настає ще одна ніч, без денного проміжку, без світла, й тоді не бачиш, куди втікаєш. Або ж що за днем настає ще один, повен тривоги й поспіху втечі, без ночі між ними, без перепочинку, немовби сонце, дійшовши обрію, замість зайти, вернулося туди, де було на світанні, й знову рушило звичним шляхом. Засинаючи на ходу чи навіть за питтям навколішки зі струмка, Крістмас ніколи не знав наперед, що відкриється перед очима: сонце чи зірки.
Спочатку він був завжди голодний. Збирав і поїдав гнилі, поточені червами плоди, коли-не-коли заповзав на кукурудзяне поле, нагинав і обгризав стиглі качани, твердющі, як тертушка. Весь час марив їжею, уявляв собі різні страви. Згадував вечерю, поставлену для нього на кухонному столі три роки тому, й, ще раз переживаючи той випадок — подумки твердо й неквапно заносячи руку, жбурляючи тарілку на стіну, корчився в муках каяття, жалю та люті. А одного дня куди й дівся голод. Це сталося несподівано й непомітно. Крістмас охолов, заспокоївся. Однак знав, що мусить їсти. Принукував себе до гнилих плодів, твердих качанів, жував їх повільно, не відчуваючи смаку. Поглинав силу-силенну такого харчу, наслідком чого стали напади кривавого проносу. І зразу ж по них його знову полонив невідпорний позив до їжі. Тепер Крістмас був одержимий не голодом, а наглою, конечною потребою набивати живіт. Якось спробував пригадати, коли востаннє їв щось варене, належно приготоване. Він зумів відчути, відтворити в пам'яті якийсь будинок, якусь халупу. Будинок це чи халупа, білі чи чорні там живуть — цього він не пам'ятав. А тоді, тихо сидячи з виразом блаженного остовпіння на вихудлому, хворобливому, зарослому лиці, зачув негра. Знерухомілий (він сидів, спершись на дерево біля струмка, відкинувши голову, склавши руки на колінах, із змученим сумирним лицем), Крістмас нюхав і бачив негритянські харчі, негритянські наїдки. То було в кімнаті. Він не пам'ятав, як туди потрапив. У кімнаті стояв дух втечі й раптового жаху, наче люди, пойняті страхом, покинули її недавно й негадано. Отож сидів за столом, чекаючи й не думаючи ні про що, в порожнечі й німотності, наповненій і озвученій втечею. І ось перед ним з'явилася їжа, неждано постала між довгими, гнучкими чорними руками, які теж утікали, не встигнувши поставити тарілку. Крістмасові привиджувалося, що на тлі звуків жування й ковтання чує, не чуючи, виття жаху та горя, ще тихіше, ніж зітхання навколо нього. "Цього разу була халупа, — подумав він. — І вони боялися. Свого брата боялися".