— Нарешті знайшли слід цього нігера, — сказав власник крамниці.
— Негра? — перепитав Гайтавер. І завмер, не донісши решту до кишені.
— Та цього вбивці-недоумка. Я завжди казав, що з ним щось не те. Що він не білий. Що є в ньому щось дивне. Але людям нічого не втовкмачиш, аж поки…
— Знайшли його? — запитав пастор.
— Атож, колька йому під ребро. Цьому дурневі забракло здорового глузду навіть на те, щоб вибратися з округу. Шериф всю округу обдзвонив, а цей чорний зас… кхм… весь час сидить у нього під самісіньким носом.
— І вони… — Гайтавер сперся на прилавок, понад своїм наповненим кошичком. Відчував ребро прилавка проти живота. Прилавок здавався міцним, доволі стійким. Скидалося радше на те, що земля злегка погойдується, ладна зрушити з місця. А тоді рушила, як щось вивільнене помалу й без поспіху, попливла додолу — дедалі прудкіше й химерніше; через обман зору привиджувалося, ніби потерті полиці, заставлені рядами консервних банок, загиджених мухами, та й сам крамар за прилавком не рухаються: прикре, оманливе відчуття. А він думав: "Я привчаюся! Привчаюся! Я купив звільнення від обов'язків. Я заплатив за нього. Заплатив".
— Його ще не впіймали, — уточнив хазяїн. — Але впіймають. Нині вдосвіта шериф привів псів до церкви. Менш ніж на шість годин відстають від убивці. Подумати тільки, цьому телепневі не спало нічого кращого на думку, як… Нігер нігером, по цьому одному вчинку видно… — А тоді крамар поспитав: — Це все на сьогодні?
— Усе? — перепитав священик. — Що ви маєте на увазі?
— Це все, що ви хотіли купити?
— Так. Так. Це… — Він став ритися в кишені, хазяїн спостерігав за ним. Вийнята з кишені рука ходила ходором. Наткнувшись на прилавок, впустила монети. Крамар спинив кілька штук, що котилися й мало не впали.
— А це ж за що? — здивувався власник.
— Це за… — Гайтаверова рука копáлася в кошичку. — За…
— Ви вже заплатили. — Крамар зацікавлено стежив за ним. — Це ж ваша решта, я вам тільки що її дав. Із долара.
— Ага, — сказав Гайтавер. — Так. Я… Я просто…
Торговець зібрав решту й віддав. Доторкнувся до покупцевої руки, холодної як лід.
— Це все спека, — зауважив він. — Розморює людину. Ви б не хотіли посидіти трохи, перш ніж підете?
Та Гайтавер, очевидно, не почув цих слів. Уже рушив до дверей, а крамар проводжав його поглядом. Переступивши поріг, вийшовши на вулицю, із кошичком через руку, пастор рухався сковано й обережно, як по кризі. Було спекотно, з-над асфальту струменів жар, наділяючи знайомі будинки на майдані ореолом, живою, відчутною на дотик світлотінню. Якийсь стрічний заговорив із священиком, той навіть не зауважив цього. Ішов, роздумуючи: "І його теж. І його теж". Простував тепер швидко, так що, повернувши нарешті за ріг у мертву безлюдну вуличку, де чекала мертва безлюдна домівка, він захекався. "Це все спека", — в одно товкла, пояснювала йому поверхня свідомості. І безперестанку, навіть на цій тихій вуличці, де навряд чи хто спиняється глянути на вивіску й згадати давнину, де вже видніється неживий порожній будиночок, його прихисток, під поверхнею свідомості пульсує, заморочує, утішає: "Я привчаюся! Привчаюся! Я купив звільнення від обов'язків". І раз по разу звучить, немов сказане вголос — терпляче й виправдальне: "Я заплатив за нього. Не торгувався. Ніхто цього не заперечить. Я хотів тільки спокою. Заплатив стільки, скільки вони заправили, не торгувався". Вулиця мерехтить, пливе, Гайтавер спітнів, та тепер навіть полуднева задуха здається йому прохолодою. А тоді піт, спека, марево — все миттю зливається у вивершеність, яка поглинає всяку логіку й виправдання, випалює їх вогнем: "Я не буду! Не буду!"
Сидячи у своєму кабінеті біля вікна й побачивши, як Байрон зайшов із раннього сутінку під світло ліхтаря та вийшов, Гайтавер раптово нахилився. Не тому, що здивувався, угледівши Байрона тут, у такий час. Першої миті, коли впізнав знайому постать, подумалося: "Ага. Я так і гадав, що він прийде сьогодні ввечері. Це ж не в його вдачі — потурати навіть подобі зла". Ще не промайнула ця гадка — він здригнувся, подався вперед. Упізнавши дедалі ближчу постать у снопі сліпучого світла, він якийсь мент вважав, що помилився, хоч і був певен, що помилки тут немає, що це не хто інший, як Байрон, ось він уже повертає до хвіртки.
Сьогодні Байрон зовсім інакший. Це видно з його ходи та постави. Схилившись, Гайтавер каже сам собі: "Немовби навчився гордості або зухвальства". У Байрона піднята голова, він іде прудко, випроставшись. Зненацька Гайтавер мовить, майже вголос: "Він щось зробив. На щось рішився". Приклацнувши язиком, нахилившись до темного вікна, спостерігає, як швидко зникає з очей постать під вікном, простує до ґанку, до дверей, і за мить чути кроки та стук. "Мені він навіть словом не обмовився, — думає священик. — А я б вислухав, дав би йому поміркувати вголос". Він уже переходить кімнату, спиняється біля стола, щоб увімкнути лампу. Іде до вхідних дверей.
— Це я, отче, — обзивається Байрон.
— Я впізнав вас. Хоча цього разу ви не спіткнулися на долішній сходинці. Не раз і не два ви, Байроне, бували в цьому домі, але донині не траплялося так, щоб ви не спіткнулися на ній.
Ось із такої зауваги зазвичай починалися Байронові відвідини. Ледь поблажливий, жартівливий і теплий тон, щоб гість почувався як удома, ну а в гостя — по-селянському незграбний, сором'язливий, що позначає поштивість. Інколи Гайтаверові здавалося, що він втягує Байрона в оселю розрахованим вдихом чистого повітря, неначе на гостеві — вітрило.
Але цього разу гість заходить, не дочекавшись, поки господар виголосить звичну заувагу. Входить одразу ж, із цим новим виразом на обличчі — чимсь середнім між самовпевненістю й зухвалістю.
— Гадаю, вам ще більше не подобатиметься, що я не спотикаюся, ніж навпаки, — відповідає Байрон.
— Це, Байроне, сподівання чи погроза?
— Я не хотів погрожувати.
— Ага, — мовить Гайтавер. — Іншими словами, ви не обнадіюєте. Що ж, принаймні застерегли мене. Засторогу я відчув, як тільки побачив вас у світлі ліхтаря. А однак щось та й хочете розповісти. Про те, що ви вже вчинили, не вважаючи за потрібне спершу порадитися зі мною.