— Візьми цей стілець, — озвалася вона.
Ось так розпочався третій відтинок. Спершу пантеличив Крістмаса навіть більше, ніж два попередні. Той сподівався якогось поривання, мовчазних перепросин або ж покірності, яка потребує тільки одруження. Натомість побачив чужинку, що з чоловічим спокоєм і твердістю відвела його руку, коли він, збитий з пантелику, нарешті набрався духу і торкнувся її.
— Ходімо до ліжка, — сказав він, — якщо маєш щось мені сказати. Після такого нам завжди краще розмовляється. Дитині це не зашкодить, можеш не боятися.
Жінка зупинила його одним словом. Уперше глянувши на її обличчя, Крістмас побачив на ньому холод, відчуженість і фанатизм.
— Чи ти усвідомлюєш, — спитала вона, — що марнуєш своє життя?
Він сидів, закам'янівши, видивляючись на неї, немовби не міг повірити власним вухам. Потрібен був час, щоб збагнути її слова. Вона взагалі не дивилася на Крістмаса. Сиділа з холодним, нерухомим лицем, задумливо вдивляючись у полум'я, й розмовляла з коханцем, як із чужим, а він слухав, ображений і зачудований. Хотіла, щоб він перейняв на себе всі її справи з негритянськими школами — і листування, і регулярні відвідини. Вона вже обмізкувала весь план. Викладала його в подробицях, а Крістмас слухав, проймаючись дедалі більшим гнівом і подивом. Йому належало взяти на себе керівництво, а їй — стати секретаркою, помічницею. Удвох їздитимуть по школах, разом відвідуватимуть помешкання негрів. Слухаючи, дарма що роздратований, Крістмас розумів: це божевільний план. Однак її спокійний профіль на тлі мирного вогню в коминку був серйозний і незворушний, як портрет у рамі. Вийшовши від Джоанни, він згадав, що вона ані словом не обмовилася про сподівану дитину.
Крістмас ще не вірив, що вона несповна розуму. Гадав, що все через вагітність, що саме тому вона не дозволяє торкнутися себе. Спробував посперечатися з нею. Та це було все одно, що доводити щось дереву: вона навіть не стала заперечувати, а просто спокійно вислухала й холодно повела далі, неначе він узагалі нічого не сказав. Коли він підвівся і вийшов, то навіть не був певен, що Джоанна це зауважила.
Упродовж наступних двох місяців Крістмас бачив її тільки раз. Дні минали в нього як завжди, ось тільки до будинку він тепер ані на крок не підходив. Знову став харчуватися в місті, як тоді, коли влаштувався працювати на фабриці. Але в ті давні часи не мусив думати про Джоанну весь день, тоді він взагалі про неї не думав. Тепер же нічим не міг собі зарадити. Весь час мав її на гадці, мало не перед очима стояла — невідчіпна, божевільна, що терпляче жде на нього в будинку. На першому відтинку Крістмас немовби жив надворі, на засніженій землі, й намагався потрапити в дім; на другому відтинку — опинився на дні ями, в гарячій, дикій пітьмі; а тепер стояв посеред широкої рівнини, де не було ні дому, ні снігу, ні навіть вітру.
Тепер він почав боятися, досі пройнятий лише збентеженням і ще, мабуть, передчуттям лиха, приреченістю. Мав тепер напарника в торгівлі спиртним — чужака на ім'я Браун, що ранньою весною почав працювати на фабриці. Знав, що це дурень, а однак спершу гадав: "Принаймні йому вистачатиме клепок у голові робити те, що я скажу. Думати йому взагалі не доведеться". А за якийсь час сказав собі: "Тепер я знаю, що таке дурень. Це той, хто не може послухатися навіть своєї власної доброї поради". Узяв Брауна, бо той прибув здалека, мав у собі якусь веселу неперебірливу готовність і не відзначався хоробрістю. Крістмас знав, що в руках розсудливого чоловіка боягуз, при всіх своїх вадах, може стати доволі-таки корисним — будь-кому, тільки не собі самому.
Він боявся, що Браун довідається про жінку в будинку й через свою дурість та непередбачуваність скоїть щось непоправне. Боявся, що Джоанні, яку він оминав, може спасти на думку прийти вночі в халупу. З лютого Крістмас бачився з нею тільки один раз, коли прийшов сказати, що відтепер із ним буде мешкати Браун. То було в неділю. Гукнув Джоанну, вона вийшла до нього на задній ґанок і спокійно вислухала. "Ти не мусив так чинити", — сказала. Тоді він не зрозумів, що малося на увазі. Тільки згодом у голові зблисло, засвітало — цілковито, як надруковані слова: "Джоанна гадає, що я привів Брауна для того, щоб віднадити її. Вирішила, ніби я вважаю, що при ньому вона не посміє приходити в халупу, що доведеться дати мені спокій".
Ось так цю думку, страх перед тим, що може вчинити ця жінка, Крістмас посіяв у собі, вважаючи, що посіяв у ній. Гадав: раз вона так міркує, то Браун не те що віднадить, а навпаки — принадить її до халупи. Саме тому, що більш як місяць Джоанна нічого не робила задля зближення, Крістмасові здавалося, що вона може піти на все. Тепер і він лежав ночами без сну й думав: "Мушу щось зробити. Щось-таки я зроблю".
Отож він удавався до хитрощів і старався втекти від Брауна, щоб прийти додому першим. Щоразу сподівався, що застане її там. А прийшовши й побачивши халупу порожньою, впадав у безсилу лють, бо доводиться боятися, брехати й поспішати, а вона знай сидить собі вдома весь день без діла і тільки те й робить, що розмірковує: зрадити його вже тепер чи помучити ще трішки. В інший час йому було б байдуже, знає чи не знає Браун про їхні стосунки. Крістмасові не були властиві потайність і благородне ставлення до жінок. Мав практичну, матеріальну натуру. Аж ніяк не переймався б, якби весь Джефферсон дізнався, що він коханець міс Берден. Крістмас не хотів, щоб чужі влазили у його особисте життя, через те, що потайки торгував віскі й щотижня мав на тому тридцять-сорок доларів чистого прибутку. Це перша причина. Друга полягала в його марнославстві. Він радше вмер би або пішов на вбивство, ніж допустив, щоб хтось, будь-хто, дізнався, чим тепер стали їхні стосунки. Що вона не тільки цілком змінила своє життя, але і його життя намагається змінити, зробити з нього щось середнє між відлюдником і місіонером серед негрів. Крістмас гадав: якщо Браун дізнається про щось одне, то неминуче знатиме і все інше. Отож, добравшись нарешті до халупи, після брехні та поспіху, штовхаючи двері, він думав про те, як за мить з'ясується, що цей поспіх взагалі непотрібний, а однак не можна відмовитися від такої остороги, — і люто ненавидів цю жінку, скаженів від страху і безсилля. Та одного вечора, відчинивши двері, він угледів на лежанці записку.