— А що тут поганого? — поцікавився Джо.
— Це міське діло, не твоє. Запам'ятай мої слова: я не дозволяю тобі ходити сюди без мене. А ми сюди й не ходитимемо. Наступного разу — рано чи не рано, а обід привеземо з собою.
Ось що він побачив того дня, похапцем поглинаючи нехитрий харч поруч негнучкого, безмовного, роздратованого чоловіка, обоє посередині довгого шинквасу, цілком окремішньо від латунноволосої жінки з одного краю, від гурту чоловіків — із другого, від офіціантки, чиї великі, завеликі руки розставляли тарілки та чашки, а скромно потуплене обличчя виднілося над шинквасом заввишки з велику дитину. Тоді вони з Мак-Ічерном вийшли. Джо й не гадав, що коли-небудь повернеться сюди. Не тому, що названий батько заборонив. Просто не вірилося, що життя знову закине його в цей заклад. Неначе сказав собі: "Ці люди чужі мені. Бачу їх, але не розумію, що вони роблять і навіщо. Чую їх, але не розумію, що вони кажуть, чому кажуть і кому. Знаю, що тут щось є, крім їжі та їди. Та не знаю, щó сáме. І ніколи не дізнаюся".
І ця подія щезла з поверхні свідомості. Час від часу за наступні півроку він повертався до міста, але ні разу не бачив цього ресторану, ані проходив повз нього. Міг би. Однак навіть не подумав про таке. Може, не було потреби. Траплялося, мимоволі гадки виливалися в образ — формований і сформований: довгий, порожній, якийсь непевний шинквас, нерухома, холоднолиця, буйноволоса жінка ніби стереже його скраю, а з другого краю — чолов'яги схиляють докупи голови, безперестанку курять, запалюють і викидають цигарку за цигаркою; і офіціантка — жінка завбільшки з дитину, снує між кухнею й залом, носячи тарілки й таці, щоразу в досязі руки від чоловіків, які у своїх капелюхах набакир нахиляються до неї й щось кажуть крізь тютюновий дим, шепочуть, наче потішаючись чи тріумфуючи, а її обличчя задумливе, скромне, потуплене, немовби вона не чує. "Я не знаю, що вони їй кажуть, — думав він. — Не знаю навіть, чи це такі слова, які не годиться казати дитині, що проходить повз тебе. Ще не знаю, що уві сні повіки замикають у темниці очей її обличчя — скромне, задумливе, трагічне, сумне і юне. Воно чекає, позначене невиразною, туманною магією молодого прагнення. Є вже пожива для кохання, тепер уві сні я знаю, чому три роки тому відштовхнув і вдарив цю негритянку. А тепер і ця жінка в ресторанчику має це знати й пишатися. Пишатися і чекати".
Джо не сподівався побачити її знову, адже любов молодих людей потребує для поживи не більш як крихту надії та прагнення. Мабуть, він сам не менш здивувався зі свого вчинку й з того, що цей вчинок значив і показав, ніж здивувався б Мак-Ічерн. Це сталося в суботу, цього разу навесні. Нещодавно йому минуло вісімнадцять. Мак-Ічерн знову поїхав зустрітися з юристом. Цього разу підготувався.
— Я пробуду там годину, — сказав він. — Можеш походити, оглянути місто. — І знову задивився на Джо пильно, оцінювально; як і тоді, з легким роздратуванням справедливого чоловіка, змушеного шукати золоту середину між справедливістю й здоровим глуздом. — На, візьми, — сказав він, відкривши гаманець і вийнявши десятицентову монету. — Але не витрачай її відразу ж, щойно знайдеш першого-ліпшого, хто схоче взяти. Дивна річ, — зі злістю наголосив Мак-Ічерн, дивлячись на Джо, — тільки тоді навчишся цінувати гроші, коли навчишся їх марнувати. Щоб ти тут був за годину.
Джо взяв монету й пішов до ресторану. Навіть не поклав її в кишеню. Вчинив так без ніякого певного наміру, майже мимохіть, ніби діями керували ноги, а не голова. Як дитина, стискав у кулаці гарячий маленький кружечок. Відчинивши запнуті сіткою двері, він незграбно ввійшов, спіткнувшись на порозі. Білява буфетниця (наче й не поворухнулася за цих шість місяців, наче ні пасма не торкнула в жорсткій лискучій латунній зачісці, навіть сукні не змінила) споглядала на нього з-за коробки з сигарами. Спостерігали його з дальшого краю чоловіки в капелюхах набакир, із цигарками в зубах, пропахлі перукарнею. Був з ними і власник. Джо помітив, побачив його вперше. Як і всі, той чоловік мав на собі капелюх. Як і всі, курив. Не дуже високий, не набагато вищий за Джо, тримав цигарку в кутку рота, немовби для того, щоб не заважала вести балачку. Від цього чоловіка, що скоса поглядає крізь звивистий димок цигарки, ні разу не торканої пальцями, аж поки вона, догоріла, вилітає з плювком і затирається під закаблуком, Джо перейме одну з таких звичок. Але не тепер. Це буде пізніше, коли життя так прудко закрутиться, що прийняття заступить собою пізнання та пересвідчення. А тепер юнак просто дивився на чоловіка, що сперся на шинквас із того боку, в брудному фартусі, почепленому так, як грабіжник із великої дороги міг би не надовго почепити фальшиву бороду. Прийняття настане згодом, разом із усією наругою над легковірністю: ці двоє — буцім чоловік і жінка, цей заклад — буцім ресторан, з привізними одна за одною офіціантками, які невміло розносять тарілки з найдешевшими й найпростішими наїдками, — аби тільки виправдати назву закладу; і сам він сприймає, бере, всотує все під час свого короткого й буйного дозвілля, у наївному, захопленому зачудуванні, неначе молоденький жеребчик на потаємному пасовищі втомлених, тяганих кобил, — сам своєю чергою жертва безіменних і незліченних чоловіків.
Це станеться ще не тепер. Джо підійшов до шинквасу, стискаючи в кулаці монету. Здогадувався, що чоловіки припинили розмову, щоб подивитися на нього, й нічого не чув, крім хіба що лютого шкварчання смаженини, що долинало з кухонних дверей, і думав: "Вона там. Ось чому я її не бачу". Джо нечутно забрався на стілець. Відчував, що всі дивляться на нього, і білявка за коробкою з сигарами, і власник, перед обличчям якого тепер, мабуть, зависло ліниве пасмо диму. І тут власник озвався одним словом. Джо знав, що той не поворухнувся й не доторкнувся до цигарки.
— Боббі, — сказав він.
Чоловіче ім'я. Це не думкою прийшло. Блисло, прудке й доконане: "Її немає. На її місце взяли чоловіка. Змарнував я десять центів, як той і передбачав". Джо здавалося, що тепер нема як піти звідси; якщо спробувати вийти, то білявка спинить. Здавалося, що чоловіки розуміють це й насміхаються з нього. Ото ж сидів на стільці, потупивши очі, стискаючи мідяка. Не бачив офіціантки, аж поки на шинквасі перед його очима з'явилися дві завеликі кисті. Побачив візерунки на сукенці, нагрудник фартуха і дві маслакуваті руки, що лежали на стільниці так нерухомо, ніби були чимсь принесеним із кухні.