— Ага, — відповів сторож. — Я знав, що він заскочить тебе на гарячому, коли настане час Господній. Я знав. Знаю, хто послав туди його яко печать, прокляття блудодійства.
— Еге ж. Він був за ширмою. Так само близько, як ви від мене. То скажіть же. Я бачила ваші очі, коли ви дивилися на нього. Я спостерігала за вами. П'ять років.
— Я пізнав, — сказав він. — Пізнав зло. Хіба ж не я виплекав його і пустив у світ Божий? Ходячою скверною перед лицем Господнім зробив його я. Слова, що вийшли з уст дітей, Він ніколи не приховував. Ти чула їх. Не я підказав їм називати цю дитину згідно з сутністю її природи, іменем її прокляття. Не я підказав. Вони дізналися. Почули голос, та не від мене. Я тільки чекав на Його слушний час, коли Він розсудить, що пора відкрити приховане всім тут сущим. І настала пора. Ось знамення, позначене жіночим гріхом і прелюбством.
— Так. Але що мені робити? Скажіть, порадьте.
— Чекати. Так, як я. П'ять років я чекав, коли Господь схоче виявити свою волю. І Він це зробив. І ти чекай. Настане час, і Бог об'явить свою волю тим, котрі повелівають.
— Так. Повелівають.
Знерухомілі, вони видивлялися одне на одного, рівно дихаючи.
— Оголосить начальниці. Коли наспіє час, Господь відкриє їй істину.
— Маєте на увазі, що вона, дізнавшись, відішле його звідси? Може, й так. Але я не можу чекати.
— І Бога ти не можеш підганяти. Хіба не чекав я аж п'ять років?
Дієтсестра стала злегка бити кулаком об кулак.
— Та невже ви не розумієте? Мабуть, на те й є воля Господня, щоб ви сказали мені. Бо ви знаєте. Може, це і є Його промисел. Щоб ви сказали мені, а я — начальниці.
Її безтямні очі дивилися спокійно, безтямний голос звучав терпляче й рівно, тільки руки не знали спокою.
— Почекаєш, як і я чекав, — проказав сторож. — Ти відчуваєш тягар Божої милостивої руки всього, напевно, три дні. А я жив під нею п'ять років і ждав-дожидався Його рішенця. Бо мій гріх важчий від твого. — Хоч він і дивився просто їй увіч, та наче й нічого не бачив, очі не бачили. Широко розплющені, холодні як лід, фанатичні, здавалися невидющими. — Проти того, що я скоїв, що вистраждав, щоб спокутувати провину, проти такого твій гріх і бабське терпіння — не більш як купка лайна. Я мучився п'ять років. А ти хто така, щоб підганяти Всемогутнього Творця з твоїм нікчемним жіночим блудом?!
Вона одразу ж відвернулася.
— Гаразд. Можете не говорити. Все одно я знаю. Завжди знала, що він на якусь частину нігер.
Дієтсестра пішла додому. Тепер простувала неквапно й позіхала — нестримно, до стугоніння у вухах. "Усе, що мені належить зробити, — це намислити, як переконати начальницю, щоб повірила. Він нічого не скаже, не підтримає мене". Вона знову широко, до судоми позіхнула, з її обличчя щезло все, крім позіху, а тоді щез і позіх. На думку спало щось інше, про що дієтсестра й не гадала раніше. Хоч і не гадала, та їй здавалося навпаки, адже ж це таке справедливе: його не тільки переведуть кудись, але ще й покарають за те, що завдав їй стільки страху та клопоту. "Відішлють його до нігерського сиротинця, — подумала вона. — Звичайно ж. Муситимуть".
Дієтсестра не відразу пішла до завідувачки. Намірилась була, та замість повернути до дверей кабінету, глянула на себе збоку й побачила, як тіло, проминувши ці двері, простує до сходів і піднімається ними. Немовби йшла слідом за собою, щоб простежити, куди ноги ведуть. У коридорі, тепер тихому й безлюдному, вона ще раз позіхнула, з великою полегкістю. Увійшла до своєї кімнати, замкнулася, лягла в ліжко. Штори запнуті, вона непорушно лежала горілиць у напівтемряві. Заплющені очі, спустошене й гладке обличчя. По хвилині стала поволі розводити й зводити ноги. Відчувала, як поміж них напливає й відпливає простирадло — то гладко-прохолодне, то гладко-тепле. Здавалося, думки зависли між сном, якого не було три ночі поспіль, і сном, якому дієтсестра ладна ось-ось віддатися, розкинутися, щоб прийняти його, як мужчину. "Єдине, чого мені треба, — це домогтися, щоб начальниця повірила, — зринула гадка. І тоді ще одна: — Там він виглядатиме точнісінько як горошина в банці, повній кавових зернят".
То було по обіді. А о дев'ятій вечора, знову роздягаючись, дієтсестра почула, що коридором до її кімнати йде сторож. Не знала й не могла знати, хто це, а однак розпізнала, почувши певну ходу та стук у двері, що почали відчинятися, перш ніж встигла до них кинутися. Мовчки підбігла до дверей, навалилася на них, силкуючись втримати. "Я роздягаюся!" — озвалася вона тонким, вимученим голоском, уже знаючи, хто прийшов. Він не відповідав, уперто налягаючи на податливі стулки за дедалі ширшою шпариною. "Вам сюди не можна! — крикнула вона майже пошепки. — Невже ви не знаєте, що вони…" Дієтсестра задихалася, її голос слабнув, спадав до розпачу. Сторож не відповідав. Вона силкувалася спинити, стримати цю деревину, що помалу прочинялася. "Дайте мені хоч щось накинути на себе, і я вийду. Гаразд? — дедалі тихше шепотіла жінка недоречно легким тоном, яким звертаються до розманіженої дитини чи маніяка, улесливо й запобігливо: — Почекайте трішки. Чуєте? Ви ж зачекаєте, правда?" Він не відповідав. Двері поволі, невпинно й невідхильно посувалися. Навалившись на них, не маючи на собі нічого, крім спідньої білизни, вона скидалася на маріонетку в якійсь бурлескній сцені насилля й відчаю. Упершись, завмерши, втупившись у підлогу, дієтсестра, здавалося, поринула в глибокі роздуми; немовби маріонетка серед сцени заплуталася сама в собі. І ось вона крутнулась, відпустила двері, метнулася до ліжка, вхопила не дивлячись першу-ліпшу одежину, зіжмакала, затулила груди й, зігнувшись, обернулася обличчям до дверей. Він уже ввійшов. Очевидно, спостерігав її й вичікував усю цю безконечну мить відчайдушної метушні й сліпого поспіху.
Сторож і досі був у комбінезоні, а тепер ще й у капелюсі. Не зняв його. Знову сірі холодні, нестямні очі ніби й не бачили дієтсестри, ніби й не дивилися на неї.
— Навіть якби сам Господь зайшов до покоїв першої-ліпшої з таких, як ти, — проказав він, — то ця перша-ліпша гадала б, що Він явився задля блуду. Ти сказала їй?