І ось Байрон закохується. Закохується наперекір усім звичаям свого суворого, ревного сільського виховання, яке вимагає незайманості від предмета любові. Це стається в суботу пополудні, коли він сам на фабриці. За дві милі звідси все ще горить будинок, над овидом стоїть прямо, як пам'ятник, жовтий дим. Робітники побачили, як він знявся понад гаєм, перед обідом. Ще не прозвучав гудок, і люди не розійшлися.
— Либонь, сьогодні Байрон теж піде з роботи, — перемовлялися вони. — На пожежу безплатно подивиться.
— Добряче горить, — сказав один. — Що б воно могло бути? Не пригадаю нічого такого великого, щоб із нього отакенний димище пішов. Хіба що з будинку Берденів.
— Мабуть, це таки він, — відповів другий. — Мій тато не раз згадує, як ото п'ятдесят років тому люди казали, що цей дім треба з вогнем пустити, ще й трохи людського м'ясця та жирку докинути, щоб краще зайнялося.
— Напевно, це твій татусь підкрався туди й пустив червоного півня, — докинув третій. Всі засміялися. І знову заходилися працювати. Чекаючи на гудок, час від часу переривали роботу, щоб подивитися на дим. За якийсь час прибула наладована колодами вантажівка. Робітники розпитали шофера, який проїхав через місто.
— Еге ж, Берден, — підтвердив він. — Не хто інший, як вона. У місті кажуть, що й шериф туди подався.
— Либонь, Вотту Кеннеді теж кортить подивитися на пожежу, дарма що доведеться почепити на себе відзнаку.
— На майдані стільки зібралося, — сказав шофер, — що він запросто знайде там кожного з тих, кого хоче заарештувати.
Пролунав обідній гудок. Люди розійшлися. Байрон полуднував, поруч нього лежав срібний годинник із відкритою накривкою. Коли той підказав, що вже перша, Байрон взявся до роботи. Був сам-один. Розмірено, безконечно снував від складу до вагона. Підмостивши на плече, щоб м'якше було, укількоро складений мішок, носив стоси клепок — вантаж, який, могло б здаватися, Байронові ні понести, ні підняти. І ось у двері за його плечима ввійшла Ліна Ґроув. Уже наперед погідно всміхалася, вже склала була губи, щоб вимовити ім'я. Почувши Ліну, Байрон обертається й бачить, як щезає її усмішка, неначе кола на гладіні струмка, в який кинули камінчик.
— Ви не він, — каже вона, по-дитячому здивована й насуплена, навздогін щезлій усмішці.
— Так, пані, — підтверджує Байрон. — Мабуть, не він. А хто це — він?
— Лукас Берч. Мені сказали…
— Лукас Берч?
— Мені сказали, що я його тут знайду. — Ліна говорить з якоюсь безтурботною недовірою й незмигно дивиться на Байрона, ніби гадає, що він пробує її обманути. — Коли я ближче до міста підійшла, його всі Банчем стали називати, а не Берчем. Я й подумала, що вони неправильно вимовляють це прізвище. Або ж я не розчула.
— Та ні, пані, — каже він. — Так воно і є. Банч. Байрон Банч. — І досі тримаючи на плечі планки, дивиться на неї, на її важке тіло, на обважнілі стегна, на черевики, вкриті червонуватою пилюкою. — То ви будете місіс Берч?
Ліна не зразу відповідає. Стоїть у дверях і дивиться на нього пильно, не тривожно, отим погідним, трішки розгубленим, трішки недовірливим поглядом. У блакитних очах тінь підозри, що Байрон хоче її підманути.
— Дорóгою мені казали, що Лукас працює на деревообробній фабриці в Джефферсоні. Багато хто так казав. Я добралася до Джефферсона, мені пояснили, де тут фабрика. У місті я запитала про Лукаса Берча. Мені відповіли: "Мабуть, ти про Банча питаєш". Ото я й подумала, що вони просто з прізвищем намикитили, а насправді йдеться про Берча. Хоча мене й запевняли, що той, кого вони мають на увазі, не смаглявий. Невже й ви скажете, що не знаєте Лукаса Берча?
Байрон ставить на землю свою ношу акуратним стосиком, щоб потім було зручно підняти.
— Ні, пані. Такого тут нема. Я знаю всіх, хто тут працює. Напевно, він працює деінде в місті. Або ж на якійсь іншій фабриці.
— Чи є тут ще одна деревообробна фабрика?
— Немає. Правда, лісопильні є, їх тут чимало.
Ліна дивиться на нього.
— По дорозі мені сказали, що він працює на деревообробній фабриці.
— Не знаю нікого з таким прізвищем, — відказує Байрон. — І пригадати не пригадаю Берча. А мене звати Банч.
Вона й далі дивиться на цього чоловіка тим самим поглядом, у якому не так турбота про майбутнє, як недовіра до теперішності. І зітхає. Це навіть не зітхання, а глибокий видих.
— Гаразд, — мовить Ліна. Обернувшись, окидає поглядом напиляні дошки й штабелі планок. — Мабуть, посиджу трішки. Дуже здорожилася, походивши по цій твердій бруківці. Здається, поки дісталася сюди з міста, ще дужче втомилася, ніж за всю дорогу з Алабами.
Вона рушає до низького штабеля рейок.
— Зачекайте, — каже Байрон. — Підбігає до неї й скидає мішковину з плеча. Жінка, вже зігнувши ноги в колінах, завмирає, й Байрон стелить цю мішковину на рейки. — Так буде зручніше.
— Дуже вам дякую. — Ліна сідає.
— Так буде зручніше, — повторює Байрон. Виймає з кишені срібний годинник, дивиться на нього й теж сідає на другий кінець штабеля. — Напевно, п'ять хвилин — якраз те, що треба.
— П'ять хвилин на відпочинок? — питає вона.
— П'ять хвилин, відколи ви прийшли. Я ж відтоді й відпочиваю. У суботу по обіді сам собі фіксую час.
— І щоразу, коли сядете на хвилинку, фіксуєте? Звідки вони знатимуть, що ви припинили роботу? Хвилина чи дві нічого не змінить.
— За просиджування мені не заплатять, — відповідає Байрон. — Отже, ви приїхали з Алабами.
Ліна оповідає йому, сидячи на мішковині. Важкотіла, з незворушним, погідливим обличчям, яке він так само спокійно спостерігає, Ліна розповідає йому більше, ніж намірилася була спершу, як розказувала вже багатьом незнайомим людям, серед яких чотири тижні мандрувала з мирною неквапливістю зміни пір року. І Байрон, своєю чергою, складає портрет молодої жінки, обдуреної, покинутої, яка навіть не усвідомлює, що її покинули, яка й досі не Берч.
— Та ні ж бо, я його не знаю, — озивається він. — Зрештою, тут тепер нема нікого, крім мене. Інші люди, мабуть, он там дивляться на пожежу. — Він показує на жовтий стовп диму, що в безвітрі високо стоїть над деревами.
— Ми її бачили з підводи, коли під'їжджали до міста, — каже Ліна. — Справді велика пожежа.