Своєму синові той дід був сіллю в оці. Син ніколи б про це не те що не сказав — і не подумав би. Ні тому ні другому і на думку не спало б побажати собі іншого батька чи іншого сина. Їхні стосунки були доволі мирні: з боку сина холодна, серйозна, по-механічному шаноблива стриманість, а з боку батька жвавий, відкритий, грубувато-добродушний гумор, якому бракувало радше дотепності, ніж змістовності. Жили вони досить дружно в міській двоповерховій кам'яниці, але якось син твердо й спокійно відмовився їсти те, що зварила невільниця, яка ростила його від колиски. На превелике обурення негритянки, він сам готував на кухні, сам собі подавав на стіл і їв віч-на-віч із татом, який неухильно й педантично піднімав за синове здоров'я склянку кукурудзяного віскі. Ну а син такого в рот не брав, ні разу в житті не скуштував.
У день весілля сина батько відступив йому житло. Уже стояв на ґанку, тримаючи ключ від дому, коли приїхала молода пара. Був у плащі й капелюсі. Поряд лежали батькові речі, а ззаду стояли два його раби: кухарка-негритянка та "хлопець" — її чоловік, старший від рабовласника й без єдиної волосини на голові. Батько був не плантатором, а правником і навчився юриспруденції приблизно так, як згодом син — медицини, "добре до діла взявшись та в чорта ласки допитавшись", із його ж слів. Він уже купив собі будиночок за дві милі від міста. Біля ґанку на нього чекала дрожка із запряженою одномастою парою, і поки син та невістка, якої свекор ніколи не бачив, ішли стежкою від воріт, він стояв на ґанку, розставивши ноги й збивши капелюха на потилицю, міцний, грубуватий, червононосий чолов'яга з вусами розбійницького ватажка. Коли свекор нахилився й привітав невістку, вона зачула душок віскі й сигар.
— Мені здається, що з вас вийде путяща жінка, — озвався він. Дивився прямо й нахабнувато, але приязно. — Зрештою, все, чого потребує наш святенник, — це щоб жінка вміла співати альтом пресвітеріанські гімни, які сам Господь Бог не зуміє покласти на музику.
Батько поїхав на прикрашеній китичками дрожці, взявши своє майно — одяг, великий обплетений бутель і рабів. Кухарка-негритянка навіть не залишилася, щоб приготувати перший обід новоженцям. Як не запропонували їй послужити, так і відмови не було. За життя батько ні разу не загостював у цій оселі, хоч йому були б раді. Вони з сином це знали, без зайвих слів. А невістка — донька благочестивих багатодітних батьків, які мало чого досягли в житті й знайшли в церкві заміну того, що бракувало на обідньому столі — любила свекра й потайки, крадькома захоплювалася ним, його хвацькістю, грубуватою, нехитрою схильністю до простих законів честі. Подеколи до молодого подружжя доходили чутки про його витівки. Переїхавши за місто, він наступного літа втрутився в церковне чування в сусідньому гайку, що затяглося, й перетворив його на тиждень любительських кінних перегонів, а тим часом худющі несамовиті сільські проповідники перед щораз рідшою паствою вергали із сільського амвона прокляття на забутливу невиправну голову. Він нібито щиро пояснив, чому не навідує сина та невістку: "Буде нудно. Вам зі мною, а мені з вами. Та ще й хто його зна, чи не зіб'є мене з пуття синок, чи не спокусить раєм на старі літа". Але причина була не в тому. Син розумів, що не в тому, таж він перший спротивився б такому наклепу, якби почув його з чужих уст: знав-бо, що вся річ у чутливості й делікатності старого батька.
Син став аболіціоністом чи не раніше, ніж такі погляди убрались у слово й просочилися сюди з Півночі. Однак, дізнавшись, що це слово придумали республіканці, він почав називати себе інакше, ні на крихту не поступившись своїми принципами та звичками. Ще не маючи тридцяти років, був не на свій вік по-спартанському поміркований, якими бувають нащадки не дуже перебірливих підлеглих Випадку і Пляшки. Тому-то, мабуть, він і дитину дозволив собі тільки після війни, з котрої вернувся зовсім іншим — "трохи вивітреним", як сказав би тепер уже покійний батько. Хоч за ці чотири роки він ні разу не вистрелив із рушниці, та його служба полягала не лише в молитвах і проповідях перед вояками в неділю вранці. Повернувшись додому, залікувавши рани й ставши практикувати як хірург і фармацевт, він робив тільки те, в чому наловчився на тілах друзів і ворогів, допомагаючи медикам на фронті. Із усіх синових діянь батько, мабуть, найбільше схвалив би ось це: самотужки опанувати професію на тілах загарбників і руйнівників рідного краю.
"Але святість — це непідхоже для нього означення, — думає, своєю чергою, внук, сидячи біля темного вікна, за яким змовкли труби й світ ширяє в зеленій зависі. — Дід перший став би проти того, хто охарактеризував би мого батька таким словом". Це було своєрідне повернення до суворих, не забутих і не дуже давніх часів, коли людина в цій країні могла марнувати лише незначну частку самої себе й мала на те небагато часу, та й цю дрібку мусила пильнувати й боронити не тільки від природи, але й від людей, покладаючись на саму стійкість і знаючи, що за неї не винагородять — принаймні за життя — затишком та дозвіллям. Тому-то він засуджував рабство й поведінку свого батька — здоров'яка і богохульника. А те, що в партизанській війні завзято боровся на стороні людей, чиї принципи суперечили його власним, переконливо свідчить, що в ньому уживалося двоє окремих і цільних чоловіків, один із яких жив за прозорими законами у світі, де не було дійсності.
Натомість друга його половина жила в матеріальному світі й давала собі раду, як інші, ба навіть краще. Він жив за своїми принципами в мирний час, а коли почалася війна, не полишив їх, жив за ними й там. Коли треба було проповідувати мирної неділі в тихому гаю, він робив це, не маючи на озброєнні нічого, крім волі, переконань і того, чого зумів навчитися в ході справи. Коли треба було під обстрілом рятувати поранених, а потім лікувати їх без потрібних інструментів, він і це робив, знову ж таки не маючи нічого на озброєнні, крім сили, хоробрості й того, чого зумів навчитися в ході справи. А коли, програвши війну, повернулися додому люди, уперто задивлені на те, що відмовлялися визнати загиблим, він дивився вперед і робив усе для того, щоб хоч щось корисне взяти з поразки, використовуючи на практиці гіркий досвід. Він став медиком. Однією з його перших пацієнтів була дружина. Напевно, він тримав її при житті. Принаймні дав їй можливість зродити нове життя, дарма що коли з'явився на світ син, батькові було за п'ятдесят, а матері за сорок. Син виріс і змужнів серед привидів, пліч-о-пліч з духом. Батько, священик без церкви й солдат без ворога, після поразки поєднав перше та друге й став лікарем, хірургом. Немовби дуже холодне й непоступливе переконання, яке підтримувало його, так би мовити, на грані між святенником і вояком, не зазнало краху, не розхолодилось, а помудрішало. Неначе в гарматному диму, як у видінні, йому відкрилося, що рукоположення належить розуміти буквально. Неначе він раптово дозрів до віри в Ісусові слова: той, у кого тільки дух потребує зцілення, не гідний ні прозріння, ні спасіння. Оце перший привид. Другим привидом була його мати, запам'ятавшись лише змарнілим обличчям, величезними очима, розсипом темного волосся на подушці й блакитними нерухомими, вихудлими до кості руками. Якби в день її смерті синові сказали, що він бачив маму не тільки на ложі, то не повірив би. Згодом він пригадував й інше: як ходила по оселі й поралася коло господарства. Але у свої вісім, дев'ять, десять років мав її за безногу, тільки зі змарнілим лицем і очима, які день по дню більшали й більшали, наче готувались охопити все видиме, все життя одним останнім жахітливим поглядом, повним страждання, розпачу й передчуття смерті, а коли б таке нарешті сталося, син почув би: то був би звук, схожий на крик. Перед її смертю відчував ці очі крізь усі стіни. Були домом, він жив у них, у цьому темному всеохопному стійкому відблиску близького скону. Обоє, син і мати, проживали в них, як дві слабенькі тваринки в нірці, печерці, де вряди-годи з'являвся батько — чужий їм, сторонній, майже небезпечний: так скоро тілесне здоров'я змінює й перетворює дух. То був не просто чужинець, а ворог. Пахнув інакше, ніж вони. Говорив іншим голосом, іншими словами, ніби проживав в іншому довкіллі, іншому світі. Присівши біля ліжка, дитина відчувала, як цей чоловік наповнює кімнату своїм грубим здоров'ям і підсвідомою зневагою, такий самий безпорадний і пригноблений, як і вони.