Марія Василівна знову підвелась і, припавши лицем до руки докторової, винувато зазирала йому в вічі.
— Я вам стільки накоїла за одну ніч. Їй-богу! Ви б собі спали тепер.
— Ну, дурниці які! Хіба ми з вами не давні знайомі?
— Боже! Як я намучилась за цей час! У мене нема найменшого куточка незапльованого.
Доктор поволі одвів руку, вийшов за шухляду й став моститись собі на ліжку.
— Так завжди після ідеалізації буває… Село. Прекрасна, здорова й проста правда!.. Село… — обізвався він з-за шухляди.
— Так, так!., але подумайте! Село тепер так розкладається, вироджується. Страшно згадати!.. Ви ж подумайте! Самогон, розбишацтво. Один одному не вірить, заздрить, один в одного краде. І нічого святого в душі. Страшно, Лесю! Ви розумієте, навіть смерть ніяк не впливає! Приходить у сільраду один чоловік, щоб записати про смерть жінки, а тут з нього глузують. Куди ще далі йти?
— А що ж ви думали. Так і мусить бути! — невдоволено обізвався доктор.
— Коли вдумаєшся, страшно стає! Куди все це йде, до чого?
— Хе! Куди йде! Нікуди не йде, Марусинко!
— А як же так! Адже мусить бути всьому цьому якась мета?
— Ніякої мети нема! — гостро кинув доктор.
— Тоді ж до чого це все, для чого життя, для чого ми живемо?
— Ні до чого, Марусинко. Так крутиться собі, й більш нічого. А куди, для чого, ніхто не знає. Воно й само себе не знає.
— Лесю, це ж страшно подумати! Для чого тоді жити?
— Нічого страшного нема, — просто треба з цим помиритись!
Марія Василівна мовчала. Вона якусь хвилину лежала нерухомо, ніби чекаючи відповіді, далі несміливо перевернулась на ліжку, й швидко по тому доктор почув рівне й спокійне її дихацня.
Доктор поглянув на вікно. Крізь густе листя верб на леваді червонів і розгорався схід. Кущ морозу перед вікном сивів росою. Чітко вияснялась трава на луці. Швидко ставав ранок.
Доктор важко зітхнув, натяг на голову ковдру й заплющив очі.
IV
Коли Марія Василівна прокинулась, за перегородкою шумів уже примус. Доктор обережно стукав посудом, тихо топтався й, певне, був захоплений цією справою. Марія Василівна здивовано озирнулась. Лице їй болісно скривилось, а втім, вона махнула рукою, простягнулась і тихо засміялась. Вона швидко по тому встала, мерщій одяглась і вийшла з-за перегородки.
— О, чого так рано?
Доктор привітно поглянув на неї.
— Мені так неприємно, Лесю, за всі ці історії… Ви дуже сердитесь на мене?
— Буде вже вам! Ось краще давайте будемо пити каву!
— Вам було, мабуть, неприємно впускати мене сьогодні?
— Ах, Марусинко, залиште це!..
Доктор пильніш завозився коло посуду.
— Просто, знаєте, в мене втома: від людей, від життя. Ви краще не зважайте на все, що я говорю.
Маруся поглянула на нього докірливо й співчутливо, але доктор не помітив цього. Він справді захоплено порався біля столу, готуючи каву. Проте Марія Василівна ніби не помічала всіх клопотів його. Вона байдуже колотила ложкою в чашці, а сама дивилась, вп’явшись кудись удалечінь очима.
— Знаєте, Лесю! Хто з нами так жорстоко пожартував? Адже мій батько жив усмак. Багато плавав по чужих краях, багато всього бачив, пережив. А на старість оселився тут і дожив до смерті тихо й спокійно. Справді спочивав. Хто ж нас тепер кинув на таке поневіряння? Ну, скажіть, будь ласка, ми ж один раз живемо! І ніхто вдруге з нас не житиме.
Ніхто нам не поверне оцих змарнованих років! Ну, хто, скажіть?
— Марусинко, мила! А коли бувають страшні катаклізми в світі — хто за них бере провини, га?
Марія Василівна здивовано-широко поглянула на нього.
— Як же ми можемо винити в чомусь наші дні? Кажуть, природа має якийсь розум. Дурниці! Їй-богу, дурниці! Ніщо не має ніякого розуму. Все йде дико, безглуздо і, головне, випадково: і наше індивідуальне життя, й загальносвітове. Розумієте? І треба одкинути всякі шукання, а помиритись з тим, що є. Сьогодні живий — і добре, а про завтра нема чого думати!
Марія Василівна допитливо й сумно поглянула, а далі рушуче й заперечливо хитнула головою.
— Ні, Лесику, ви хоч і професор, а щось і в вас негаразд!..
Після кави Марія Василівна пройшлась по хаті й несміливо завела якусь пісню. Але швидко отямилась і полохливо поглянула на доктора.
— Скільки квиток до Києва коштує?
— Не знаю. Здається, три сімдесят.
— Ви можете мені позичити п’ять карбованців?
— Так, звичайно, але нащо вам гроші?
— Я сьогодні їду до Києва!
— Марусинко, що ви собі видумали?
— Ні, я більше не зостанусь тут!
Вона сказала ці слова просто й спокійно, але доктор відчув у них рішучий намір і не став перечити.
— Ну, добре! Тільки ви візьмете більше. П’яти карбованців не вистачить.
— Ні, з мене цього досить.
Доктор невдоволено знизав плечима й нічого не сказав.
Швидко до нього прийшла якась хвора жінка, і Маруся вибігла на леваду. Доктор бачив з вікна, як вона ходила там, нахиляючись, і щось, певне, наспівуючи, а здаля здавалось, ніби ворожила над квітками. Десь далекою нотою вглибині йому заболіло. Але він скривився й став вислухувати жінку.
Обід готував доктор разом з Марією Василівною. Обоє сміялись і жартували, і в цім обом було незвичайно приємно, — ніби зібралось у далекій дорозі двоє найрідніших і, проганяючи подорожній сум і нудоту, завзято возяться із стравою.
Опівдні прийшов Борис.
Він був босий і голомозий, з-під жилетки білими смугами окарбовувалась чиста сорочка, а на лікті один рукав замазався в коломазь, і та пляма довгим візерунком лягала в очі.
Коло ганку Борис спинився й поглянув болісно-втомним обличчям. Піт котився йому по засмаглих щоках, а одна руда крапля повисла на кучерявій арабській бороді. Він нерішуче й чекаючи заляскав батогом по сухій долівці й кашлянув.
— Там той, Маша! Що нам сьогодні на обід?
Марія Василівна озирнулась й спинилась великими здивованими очима, а клаптик сміху застряв десь між губами.
— А я знаю?
Вона відповіла дражливо й знизала плечима.
— Ти хіба не прийдеш? — впалим голосом поспитав Борис.
Доктор, заклопотаний обідом, ніби нічого не чуючи, пішов мерщій до хати.
Тоді Марія Василівна, раптом повернувшись, нахилилась до Бориса й гостро кинула:
— А чого мені там треба?
— Ну, а хазяйство як же?
— Я більше туди не піду.