-Як це?
— Він не знає прихованих думок сновидіння, Софіє. Забуває, що усе, описане тут, — теж замаскований сон.
— Ти дивно говориш.
— Так здається й майорові, він не розуміє мови власного сновидіння. Це нам на руку, бо дає мінімум свободи. Завдяки цій свободі невдовзі виборсаємося з його багнистої свідомості, як кроти вибираються на сонце у теплий літний день.
— Гадаєш, нам це вдасться?
— Мусить вдатися. За кілька днів покажу тобі нове небо. Тоді майор уже не знатиме, куди поділися кроти, і де вони з'являться знову.
— Хоча ми тільки образи зі сну, я ще є донькою своєї мами. Мені час додому, на Капітанський закрут, готуватися до свята.
— Гм... Чи можеш дорогою зробити мені одну послугу?
— Яку саме?
— Спробуй привернути до себе увагу. Постарайся, щоб майор на усьому зворотньому шляху не спускав з тебе ока. А коли повернешся додому, думай про нього, тоді й він думатиме про тебе.
— Навіщо?
— Так я зможу без перешкод працювати над нашим таємним планом. Порину в глибини майорової підсвідомості, Софіє. І зостануся там до нашої наступної зустрічі.
НАШІ ЧАСИ
...людина приречена бути вільною...
Будильник показував 23,55. Гільда лежала, втупившись поглядом у стелю. Вона старалася дати волю асоціаціям. Щоразу, коли мисленний потік переривався, вона запитувала себе, чому думка не рухається далі.
Може, вона намагається щось витіснити?
Якби зуміла вилучити будь-яку цензуру, може почала би снити наяву. Думка була трохи страшнуватою.
Чим більше намагалася розслабитися і відкритися назустріч думкам та образам, тим виразнішим було відчуття, ніби вона у Майоровій Хатині, над озером, у лісі.
Що ж тепер замислив Альберто? Та певно ж — це батько Гільди замислив, що Альберто повинен щось замислити. Але чи знав він, що саме задумав Альберто? Можливо, настільки попустив собі ж віжки, що Альбертові таки вдасться його приголомшити?
Сторінок залишилося уже зовсім мало. Може кинути оком на останню? Ні, це нечесно. Та була ще й інша причина: Гільда не мала цілковитої впевненості, що кінцівка уже твердо визначена.
Чи не дивна думка? Папка лежить ось перед нею, і тато ніяк не зуміє дописати рукопис. Якщо тільки Альберто не встругне чогось на власний розсуд. Якоїсь несподіванки...
Гільда й сама потурбується про кілька сюрпризів. Над нею ж бо тато не владний. Але чи владна над собою вона сама?
Що таке свідомість? Чи не найбільша це з усіх загадок Всесвіту? А чим є пам'ять? Як ми пам'ятаємо усе бачене й пережите?
Який механізм спонукає нас вичаровувати щоночі казкові сни?
Доки вона лежала й розмірковувала, повіки її час від часу злипалися. Потім дівчинка знову розплющувала очі і вдивлялася в стелю. У якийсь момент вона забула їх розплющити.
Гільда спала.
Коли її розбудив гнівний крик чайки, годинник показував 6.66. Що за дивна година! Гільда опустила ноги на підлогу, підійшла до вікна і задивилася на бухту Це вже стало звичкою, так вона робила завжди, взимку чи влітку
Доки отак стояла, раптом їй здалося, ніби в голові вибухнула палітра фарб, їй пригадався сон. Це був незвичайний сон, живий і барвистий...
Гільді снилося повернення тата з Лівану, але увесь сон був наче продовженням сну Софії, коли та знайшла на причалі Гільдиного золотого хрестика.
Гільда сиділа на краю причалу, точнісінько як у тому сні. Несподівано вона почула ледь-ледь чутний шепіт: "Мене звати Софія". Гільда зовсім принишкла, щоб послухати, звідки долинає голос. Ось він почувся знову, схожий на слабе дзижчання. Здавалося, ніби якась комашка промовляє до неї: "Ти, напевно глуха й сліпа!" Наступної миті в саду з'явився тато в уніформі військ ООН. "Гільдочко!" — вигукнув він. Гільда побігла йому назустріч і кинулася на шию. На тому сон закінчився.
їй спали на думку рядки з поезії Арнульфа Еверланна:
Я в цю ніч пробудився від дивного сну.
Наче голос далекий зітхнув на моїх раменах.
Він, як річка підземна, таїв глибину.
Встав назустріч йому: "Що ти хочеш від мене?.."
(пер. І. Павлюка)
Гільда ще стояла біля вікна, як до кімнати увійшла мама.
— Неймовірно! Ти уже прокинулася?
— Не знаю...
— Я повернуся додому, як завжди, близько четвертої.
— Чудово.
— Гарного дня, Гільдо!
— Бувай!
Почувши, як грюкнули за мамою вхідні двері, Гільда повернулася до ліжка і розкрила папку.
".."Я порину в глибини майорової підсвідомості, Софіє. І зостануся там до нашої наступної зустрічі".
Ось тут, знайшла! І Гільда почала читати далі. Під пучкою вказівного пальця вона й справді відчувала лише декілька сторінок.
Коли Софія вийшла з Хатини Майора, діснеївські персонажі ще купчилися біля води, та з її наближенням вони почали начеб розпливатися. Доки дійшла до човна, на бережку уже нікого не було.
Веслуючи, та й потім, витягаючи човна на другому боці озерця в очерет, Софія корчила гримаси і розмахувала руками, щоб привернути до себе увагу майора й дати Альберто змогу спокійно посидіти в хатині.
Спершу вона бігла стежкою, високо підстрибуючи, потім спробувала крокувати, як маріонетка, а щоб майорові не знудилося, почала ще й виспівувати. Якоїсь миті вона спинилася і задумалася, у чому ж може полягати план Альберто, та раптом схаменулася і, щоб загладити свою провину, подряпалася на дерево. Софія залізла так високо, як тільки могла, а коли вже була на самому вершечку, зрозуміла, що не зуміє спуститися на землю. Слід би згодом зробити ще одну спробу, бо ж не сидіти, склавши руки, отут нагорі. Майорові може набриднути спостерігати за нею, і він поцікавиться, чим займається Альберто.
Софія замахала руками, мов крилами вітряк, кілька разів запіяла півнем, врешті стала виводити пастуші трелі. Вперше за своє п'ятнадцятирічне життя Софія втнула трель, і результат її дуже втішив.
Вона знову спробувала злізти, але то була марна справа. Зненацька де й узявся великий гусак і опустився на гілляку, за яку вчепилася Софія. Після шарварку діснеївських персонажів її уже не могло здивувати те, що гусак заговорив людським голосом.
— Мене звати Мартін, — промовив гусак. — Взагалі-то я свійський гусак, але сьогодні випадково прибув разом з дикими гусьми із Лівану. По-моєму, тобі потрібна допомога.
— Але ж ти надто малий, щоб мені допомогти, — відповіла Софія.