— Це мене не дивує.
— Ми говоримо зараз про так звані "вікторіанські часи", коли все, що пов'язане зі сексуальністю, мало статус табу. Фройд натрапив на слід дитячої сексуальності завдяки своїй практиці психотерапевта. Отже, мав емпіричну підставу для своїх тверджень. Він також помітив, що джерелом більшості неврозів та психічних захворювань є конфлікти, пережиті в дитячому віці. З часом вчений створив лікувальну методику, яку називають "археологією душі".
— Що це таке?
— Археолог намагається віднайти сліди далекої минувшини, пробираючись крізь нашарування пізніших культур. Можливо, йому до рук потрапить кинджал XVIII століття. Трохи глибше надибає гребінь з XIV, а ще глибше — горнятко з V сторіччя.
— І що з того?
— Так і психоаналітик з допомогою пацієнта "копирсається" у його свідомості, щоб видобути з неї ті пере життя, які колись спричинилися до його психічного розладу. Бо, за Фройдом, усі спогади з минулого ми зберігаємо глибоко в собі.
— Тепер я розумію.
— Психоаналітик добирається, наприклад, до прикрого спомину, про який пацієнт усі ці роки прагнув забути, але який зачаївся десь у глибині і підривав його сили. Коли такий "травмуючий" спомин знову зрине у свідомості, пацієнт зможе "поквитатися" з ним, а отже, видужати.
— Звучить логічно,
— Але я щось поквапився. Спершу ми хотіли подивитися, як Фройд описує людську психіку. Чи бачила ти коли-небудь маля?
— Я маю двоюрідного братчика, йому чотири роки.
— Приходячи на світ, ми безпосередньо, не соромлячись, виражаємо свої фізичні й психічні потреби. Не дають нам молока — кричимо. Кричимо й тоді, коли мокрі пелюшки. Навпростець вимагаємо фізичної близькості та тепла тіла. Прагнення задовольняти потреби, "принщіп задоволення", які закладені у нас, Фройд назвав воно. Як немовлята ми є тільки "воно".
— Кажи далі.
— "Воно" залишається у нас і в дорослому віці, усе наше життя. Та з роками ми вчимося керувати своїми бажаннями і достосовуємося до свого оточення" Вчимося відмовлятися від "принципу задоволенням на користь "принципуреальності". Фройд каже, що ми будуємо власне "я", "ego", котре бере на себе регулюючу функцію. Навіть якщо нам чогось забагнеться, ми ж не гепаємо на землю там, де стояли, і не репетуємо, мов на пуп, доки не будуть задоволені наші бажання.
— Звичайно, ні,
— Можемо прагнути чогось дуже сильно, а наше оточення не хоче браги того до уваги. Тоді ми притлумлюємо свої бажання, намагаємося витіснити їх і забути про них.
— Розумію.
— Але Фройд вважав, що у людській психіці існує ще третя "інстанція". З дитячих літ ми стикаємося з моральними вимогами батьків та зовнішнього оточення. Коли ми чинимо щось не так, батьки говорять: "Ні, не роби цього." або ж "Фу, як негарної" І вже навіть у дорослому віці нам все ще відлунюють у вухах ці моральні вимоги та докори. Здається, ніби моральні очікування навколишнього світу проникли у нас і стали часткою нас самих. Це Фройд назвав "над-я" або "superego".
— Він мав на увазі сумління?
— У тому, що він назвав " superego*, є місце і для сумління. За Фройдом, однак "superego" відгукується на наші "брудні" чи "непристойні" бажання. Це стосується насамперед еротичних або сексуальних пожадань. Як я уже казав, на думку Фройда, такі "непристойні" бажання закладені у нас ще на ранній дитячій стадії.
— Поясни!
— Ми знаємо, та й не раз бачили, як малюки бавляться своїми статевими органами. Це можна зауважити на будь-якому пляжі. У часи Фройда на такого дво— чи трирічного малюка чекало покарання, його били по руках. Може мама крикнула: "Фуі", "Не роби такі" або "Тримай руки на ковдрі!"
— Як нерозумної
— Так зароджується почуття вини щодо всього, що пов'язане зі статевими органами та сексуальністю. А тому, що це почуття вини відкладається в суперего, багато людей, — а за Фройдом, більшість, — несе його усе життя. Водночас Фройд підкреслював, що сексуальні бажання й потреби є природною і важливою часткою людської натури. А тоді, люба моя Софіє, ми маємо усе потрібне для конфлікту між жагою та почуттям вини на все своє життя.
— Чи не здається тобі, що цей конфлікт з часів Фройда дещо згладився?
— Без сумніву. Але деякі з Фройдових пацієнтів переживали його так сильно, аж у них розвинулися неврози. Одна з його чисельних пацієнток була, наприклад, таємно закохана у чоловіка своєї сестри. Коли захворіла й померла її сестра, вона подумала собі: "Тепер він вільний і зможе одружитися зі мною!" Ця думка, ясна річ, суперечила її "зире^о" і видалася жінці такою страшною, що вона, як каже Фройд, витіснила ЇЇ, загнала далеко вглиб підсвідомості. Фройд писав: "Та молода дівчина захворіла, у неї проявилися виразні симптоми істерії. Коли прийшла до мене на лікування, виявилося, що вона забула про сцену біля смертного ложа сестри і про гидке, егоїстичне бажання, яке зринуло в ній. Але в ході лікування, в стані неймовірного збудження вона пригадала цей патогенний момент, ще раз пережила його і одужала".
— Тепер мені зрозуміліший вислів "археологія душі*.
— А зараз займемося загальним описом людської психіки. Завдяки великому досвіду в лікуванні пацієнтів Фройд прийшов до висновку, що свідомість людини займає тільки невелику частку її психіки. Те, що усвідомлене, є лише верхівкою айсберга. Нижня частина айсберга, те, що знаходиться під порогом свідомості, є "підсвідомістю* або ж несвідомим.
— Отже, підсвідоме знаходиться всередині нас, але ми забули про нього і не пам'ятаємо.
— Не увесь наш досвід назавжди залишається у свідомості. Те, про що ми думали, що пережили і про що можемо згадатії, досить нам тільки "замислитися", Фройд називав "пе-редсвідомим". Поняття "підсвідоме" він вживав для означення "витісненого", скажімо, думок, які ми намагаємося забути, бо вони "прикрі" або "непристойні", або "бридкі". Коли наші бажання чи прагнення, неприпустимі для свідомості, тобто для нашого "зире^о", ми тручаємо їх вниз, у сутерини. Геть їх з очей!
— Зрозуміло.
— Цей механізм функціонує в усіх здорових людей. Деко* му однак утримання неприємних чи заборонених думок на віддалі від свідомості коштує так багато зусиль, що може призвести до психічних розладів. "Витіснене" намагається само собою повернутися до свідомості. Декотрі люди змушені затрачати чимраз більше енергії на стримування подібних імпульсів поза межами досягання критики свідомості. Коли Фройд у 1909 році прибув до Америки читати лекції з психоаналізу, він почав з прикладу, як функціонує механізм "витіснення".