Зненацька Софія зістрибнула зі свого стільця.
— Поглянь туди! — вигукнула вона.
Вона показувала рукою у вікно. Понад водою, тримаючись за руки, прогулювалися чоловік і жінка. Вони були цілком голі.
— Це Адам і Єва, — сказав Альберто. — Вони змушені були врешті погодитися розділити долю Червоної Шапочки та Алі-си з Країни Чудес. Тому власне й з'явилися тут.
Софія підійшла до вікна, щоб придивитися ближче, але пара невдовзі зникла поміж деревами.
— Бо Дарвін вважав, що люди також походять від тварин?
— У 1871 році він опублікував книжку "Про походження людини". Вказуючи на всі схожі риси між людиною та тваринами, він стверджував, що люди та людиноподібні мавпи мусили мати спільного предка. На той час уже було знайдено перші скаменілі рештки черепів вимерлого виду людей, спершу у скалах Ґібралтару, а згодом у Неавдерталі в Німеччині. На диво, протести у 1871 році звучали слабше, ніж 1859, коли Дарвін видав працю "Про походження видів". Ідею походження людини від тварин можна було розгледіти ще в першій книжці. Як я уже казав, Дарвін помер в 1882 році і був урочисто похований як першовідкривач у науці*
— Врешті-решт до нього прийшла слава і честь.
— Так, врешті-решт. Та спершу його було оголошено "най-небезпечнішою людиною в Англії".
— Боже мій милий!
— "Сподіватимемося, що це неправда", — сказала одна поважна дама, — "а якщо й правда, то сподіватимемося, що про це не довідається увесь світ". Один визнаний науковець висловився подібно: "Принизливе відкриття, чим менше про нього говоритимуть, тим краще".
— То виглядало справді як доказ того, що людина далекий родич страуса!
— Можна сказати і так. Мудрувати зараз — просто. Багато хто був змушений несподівано вдатися до перегляду своїх уявлень про картину створення світу, подану в Біблії. Молодий письменник Джон Раскін сказав так: "Хай би вже хоч геологи дали мені спокій. Наприкінці кожного вірша Біблії я чую удари їхніх молотків".
— Ці удари молотків, то сумнів у слові Божому?
— Саме це він мав на увазі. Бо йшлося тут не тільки про дослівне розуміння біблійної оповіді про створення світу. Квінтесенція теорії Дарвіна полягала в тому, що до появи людини призвели цілком випадкові відхилення розвитку. Більше того: Дарвін зробив людину продуктом такого позбавленого будь-якого сентименталізму процесу, як "боротьба за існування".
— Чи сказав Дарвін щось про те, як виникають такі випадкові відхилення?
— Ти заторкнула найслабший бік його теорії. Дарвін мав дуже невиразне уявлення про спадковість. При схрещуванні певні риси зникають. Ніколи в одних батьків не народиться двоє ідентичних дітей. Уже в тому моменті виникає якась відмінність. З іншого боку, так справді дуже важко досягнути чогось нового. Окрім того, існують рослини і тварини, котрі розмножуються брунькуванням або простим поділом клітин. Що стосується того, як виникають нові варіанти, то теорію Дарвіна удосконалив так званий "неодарвінізм".
— Я слухаю.
— Усяке життя і розмноження обертається навколо поділу клітин. Коли клітина ділиться навпіл, постають дві цілком однакові клітини з точнісінько тим самим спадковим матеріалом. Ділячись, клітина копіює саму себе.
— Справді?
— Та деколи у цей процес закрадається крихітна помилка, і тоді скопійована клітина стає несхожою на матірню. У сучасній біології це називається мутацією. Такі мутації можуть бути неістотними, але можуть і провадити до конкретних змін властивостей особини. Вони можуть бути шкідливими, і такі "мутанти" постійно відсіюються у великому потомстві. Мутації спричинюють також численні захворювання. Проте трапляється й таке, що мутація наділяє особину позитивними властивостями, потрібними їй у боротьбі за існування.
— Наприклад, довга шия?
— Ламарк пояснював наявність довгої шиї у жираф постійним витягуванням. Однак з погляду дарвінізму, жодна набута риса не успадковується. Дарвін вважав, що видовження шиї у предків жирафи було використанням природніх відхилень. Неодарвінізм удосконалив це, вказуючи на конкретну причину.
— І це були мутації?
— Так. Результатом цілком випадкових відхилень у спадковому матеріалі була поява у деяких предків жирафи трохи довшої шиї, ніж у решти особин. Коли кількість поживи була обмежена, це могло відіїрати важливу роль. Той, хто сягав до найвищих гілок дерев, найкраще давав собі раду. Крім того, ми можемо припустити, що деякі з тих "пражирафів" розвинули здатність до порпання в землі у пошуках їжі. З плином часу якийсь вимерлий нині вид міг поділитися на два різних види.
— Розумію.
— Візьмемо собі кілька новіших прикладів того, як відбувається природній добір. Принцип дуже простий.
— Розповідай!
— У Англії живе один вид метеликів, березовий мірник. Назва підказує, що живе він на світлих стовбурах беріз. У XVIII столітті забарвлення більшості цих метеликів було ясно-сірим. Чому, Софіє?
— Голодним птахам важче було їх помітити.
— Але час від часу на світ з'являлися й темні екземпляри. Причиною були випадкові мутації. Як гадаєш, що відбувалося з темними метеликами?
— їх неважко було зауважиш, і вони ставали легкою здобиччю птахів.
— Бо у цьому середовищі, тобто на світлих стовбурах дерев, темний колір не був корисною властивістю. Тому весь час зростала кількість білих метеликів. Та ось середовище змінилося. Через індустріалізацію білі стовбури беріз подекуди потемніли від сажі. Що трапиться з березовими мірниками?
— Темним екземплярам легше тепер пристосуватися.
— Не минуло багато часу, як їх чисельність стала збільшуватися. Від 1848 до 1948 року відсоток темних метеликів у деяких районах збільшився з 1 до 99%. Змінилося середовище, і біле забарвлення перестало бути перевагою у боротьбі за існування. Радше навіть навпаки! Білі "пораженці" ставали жертвою птахів, тільки-но з'являлися на деревах. Але знову відбулась істотна зміна. Завдяки меншому використанню вугілля та застосуванню досконаліших фільтраційних систем на заводах та фабриках останніми роками зменшилося забруднення навколишнього середовища.
— Стовбури беріз знову побіліли?
— І тому метелики повертаються до білого забарвлення. Оце й називається пристосуванням. Ми говоримо про закоц природи.