СВІЙ БРАТ
Маланюк
--------------------------------------
Давно вже дядько Павло у городі був. Як вийшов з тюрми тому місяців два, походив по базарю, та й досі. Іде пішоходом він зараз, чогось у поліцію звуть. І городок невеликий неначе, а метушня така, ті туди, ті звідтіля, євреї, пани... Не село, що й казать.
Дерево ось понад пішоходом іде. Тоді таке зелене було, а зараз жовте-жовте стоїть. "Манополька" ось, он лікарня, а ось і той дім, де судили його, білий високий. Карета якась нова з дверцями коло його стоїть. Візник у балахоні якомусь дрімає на козлах. А коні — страх! Сиві, здорові і запряжені по два: два ззаду, два спереду. Живуть люде!
Двері в коридор того дому одчинені. Якась пані, на голові птиця приколота, пішла по східцях туди. Панок у пальті... Що таке? Може, судять і зараз кого? Зайти б і Павлові подивитись туди та й погріться, до речі. Холодно, хмарно надворі. Та ще полем ішов, так змерз. А до поліції ж... далеченько неначе.
Увійшов у прихожу Павло. Шуб, шуб на вішалці висить, та все такі... смушки руді, вороні і аж полискуються, дорогі все якісь. А калош он стоїть! Шафа в кутку. Панки якісь два стоять коло неї. Піджачки смугнастень-кі, комірці білі в обох. Курять, балакають.
— Да-а, — каже один. — Так наше собрание земское... Провалило доклад о прибавко жалованья учителям.
Ага, так це земське зібрання! Розгладжує чуб Павло пальцями, підступа до дверей, де, чуть, один хтось бала-ка. Двері одхилені, і видно йому: лави ось ззаду стоять, стільці спереду он. Лави порожні, а на стільцях сидять панки, панії... А там он, до царських портретів туди, і зібрання те земське, здається. Панів, панів сидить за столами. Лисі, пузаті, в погонах... Яких тільки немає. За столом он заднім одним, між панками в піджачках сіреньких, сидить і дядьків декілько. Багатирі, видно, усе. Чумарки такі сині на їх. А той хтось один, пан якийсь високий, тонкий, одно щось балака й балака стоїть. Так кортить і Павлові туди увійти, послухать, що пани теревенять. Тільки... як увійти? Воно-то, видно, увіходить можна туди, отож для чогось і лави стоять, і ті ж он сидять на стільцях, та... страшно якось, скрізь панота сама. — Зазирає, стоїть. — Хоча... чого страшно? Не такий чоловік хіба й він? Хіба як мужик він, то у його душа з лопуцька, чи що? Хм-хм!.. Неначе хлопчик який — страшно! Не перед такими панами он був і не так; окружним судом он судився, у тюрмі більше году сидів-Вали!.. — Запхнув шапку у свиту, протер вуси долонею, ввіходить. — Ху!.. Так неначе на його й дивляться всі. Нехай... А де б сісти? Стільці й лави... Вали на стілець, чоловік усе рівно. Сів. Отепер хай... Роззирає. Спереду в його сидить пані та з птицею. Вбрання таке чорне, блискуче на їй, і сама — туша така. Рядом з ним через стілець сидить молоденька пані якась, пахне-пахне од неї. Далі туди, і вбік, і вперед, багато сидить. Ніхто нічого йому. Хм-хм!.. І бояться нічого, значить, було. І кожному ж звісно що й мужик чоловік.
А там, за столом, уже другий пан балака, лисий, в погонах.
— Увести, — каже, — необходимо увести в школи гимнастику, приемн военньїе... Не смутьянов, но солдат хороших должнн мьі воспитьівать.
Схитнув головою Павло. Пригадались йому тут і "солдати хорошие", і "приеми военньїе".
Чоловік він бідний. І саме тоді, під завірюху під ту, служив у економії в Редьки. Сила народу тоді служила у його. Багатий пан і здоровий такий сам. Почали требувать прибавки плати у його. І от зійшлись раз до його у двір. Ждуть: ось-ось пан вийде до їх. Нема. Аж ось де салдати взялись. "Разойдись!" — "Чого, що?" Слово по слову... Бух! — солдати на їх. Лежать і убиті й поранені. Стільки тоді страхіття того набрався Павло! Ех, пани... А це й у школу "приемьі военньїе"... Так от! А як жалування вчителям он, так і провалили, мовляв.
Балакає пан, і голос його страх противний Павлові. А пика! Сало так і двигтить. Та в роті як чорно, — видно, злий. У, пани!.. А он ще за другим столом яка пика сидить. Червоні щоки, червоні! Прищурює очі, оддува воло... Я не я. А ось... де ось ця ще пика взялась? Очі, як у вола. Іде, несе пузо. У, аріяка! О, зупинивсь ось коло панії ції з птицею. Пригинається, пригинається... тьху! у руку... в рукавичку цілує її. І то ж мода! А вона ще й не дивиться неначе на його. Хе-хе! Суне далі до грубки. А грубка яка! Дрова ставма горять, стояча якась, з зубчиками. Хтось довбеться у їй, піджак з бобрику, борідка руденька — салдат. А, з Пеньків. Літом укупі на роботі бували... Павло з тюрми, він з волі. Та й чого це він тут?
— Ну, что? ходил ко мне за папиросами? — пан до його так хрипко, суворо. Жахнувсь той.
— Нн... толькі прібєг вот... зовсєм заморочілся... в поліцію бєгав, на пошту, — вийняв хусточку, утирає лоба, мокрий-мокрий!
— Я же кому говорил?.. С-скотина! — процідив крізь зуби пан.
— Січас... — зігнувсь, чкурнув.
Дивиться Павло... "Скотина" на чоловіка... Так от! Які вуси у його, дома діти має які... Його скотиною звуть, ганяють отак.
Сидить коло панії пан, шкірить зуби.
— Сторож, понимаете, наш, из управьі земской, такой негодяй.
"Ага, так це тепер сторожем він", — здивувався про себе Павло.
— А я смотрю, — внапівголос далі балакає пан, — Неонила Степановна будто би... Подхожу — она. Как же вьі поживаєте, дорогая? Так уже вас видел давно... Ха-ха!
"У, харя, цуцик! — злиться Павло. — До цієї який, а до того який. А! Це, здається, жінка члена окружного суду; бачив колись — ішли під руку удвох. Так".
— Ну, что же, — до пана вона, — остаєтесь й на дальше членом управи?..
— Благо дарю, да, — оскиряється пан. З'являється сторож. Потихеньку-потихеньку до пана підходить.
— Зводьтесь... — вклоняється. Оддав, знов до грубки. Дивиться Павло у спину йому.
"Життя... — думає, — отак зневажають тебе, отак бігай, вклоняйсь... Сердешний! Як це все здається йому? Що він це дума?.. А знать би, який він тепер. Літом, як носили цеглу укупі, розказував Павло про дещо йому, про Редьку, про те, за віщо сидить. Що, мов, тих поранили, тих побили, а їх багатьох душать по тюрмах. Нічого, потакував. А як не було надзирателя близько, арештанти самі, то й лаяв панів: сякі-такі вони, каже. Звісно, свій брат, мужик. А побалакать би оце з ним, привітаться. Не взнає, мабуть, або не помітив ще й досі. А гляди б, привітав. Як же! Страждав он стільки, а за віщо? Не за кражу, знає ж і він. І йому б же легше було, якби тоді повезло було.