— Навiщо менi вся земля? — хижо засмiявся Бразд. — Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв — от про що говорю. Кому її дати?
— То, може, хай тобi i буде лядина? — допомiг Браздовi Сварг. — Менi, браття, землi не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б'ється. Бери її собi, Бразде.
Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув:
— Бери собi лядину, брате!
У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках... старий, немiчний кiнь.
— То й коня бери, — сказав Микула.
— Кiнь буде тобi, — заспокоїв його Бразд. — Кiнь при дому... А от возiв, їх два, — подiлимось, Микуло.
— Один буде тобi, Бразде, — сказав Сварг, — один Микулi, а я скую собi сам.
— Вiзьму, — згодився Бразд. — Але там у клiтях є ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже?
— Не треба, — вiдповiв Сварг, — скую.
— Тодi навпiл, Микуло?
— Бери хоч i всi.
— Нi, — заперечив Бразд, — тiльки навпiл. I корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.
— Є ще й зброя, — нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.
Бразд байдуже махнув рукою:
— Нехай це буде тобi.
Аж тодi Сварг тихо промовив:
— А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало її лежить — криця й ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi.
— Забирай усе! — крикнув Бразд.
— Бери, — згодився Микула.
I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi, можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп'янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.
— А скажи, брате, — запитав раптом Сварг, — чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун?
Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.
— Золота, срiбла, кун? — хрипким голосом промовив Микула. — Та звiдки ж вони?
— Зажди, братеї — вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. — Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.
— Так, говорив...
— Бач, Бразде, — звернувся Сварг до старшого брата. — Я ж тобi казав.
— Бачу, Сварже, бачу, — запалився i Бразд.
— Так де ж цей скарб? — заревiв Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в неї головами.
— Що ви говорите? — захрипiв Микула.
— Говори краще ти! — кричав Бразд.
— Вiддавай скарбi — волав Сварг.
I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.
— Клянусь Перуном! — хрипiв Микула. — Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.
— Брешеш! — кричав Бразд i трусив Микулу.
-Лжа! — волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик — на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:
— Пощо убиваєте? Пощо?
Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
— Ходiмо! — промовив Сварг.
— Пiдемо! — махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.
— Що то було? — запитала Вiста. — Чого вони тебе хотiли вбити?
— Мовчи! — вiдповiв Микула. — Мобчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб'є. Лягайте спати, спiть...
Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що таємничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi.
З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
1
Гора* (*Гора — найстарiша частина давнього Києва.), як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори — вiд Подолу, Днiпра й Перевесища — лунали звуки бил: нiч закiнчувалась.
Одразу ж пiсля цього на Горi — у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких i тiунiв* (*Тiуни —урядовцi, виконавцi.), що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв* (*Гриднi — княжа охорона.), смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, — запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.
Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли жеравцi* (*Жеравцi-блоки.), щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той бiк рову вже ждали, бо на дерев'яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей — то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля* (*Овочi — садовина, зiлля — городина.), поспiшали на роботу здателi* (*Здателi — будiвельнi майстри.), всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi тулились у хижах i землянках передграддя.
Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з своїми дворянами* (*Дворяни — слуги на княжому дворi.), одмикала клiтi й медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним хлiбом, рибою, м'ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, i на тлi чорного неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами й бородою, вiн, здавалося, пiдiймається навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег.
На головному концi* (*Конець — вулиця.) Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола їхали на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи — бояри й воєводи, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.