Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пiсня:
Ми убогi люди, але ми багатшi вiд усiх...
У нас є музика, вино й жiноча ласка.
Тепер на обрiї був тiльки мiсяць, що складався з двох половинок: одна справжня, друга — вiдбиток у водi. Цi половинки швидко зменшувались — мiсяць заходив. I Феофано неодмiнно хотiла ранiше, нiж зайде мiсяць, вирiшити, що їй треба робити.
Вона уперто думала. Коли ж на обрiї залишилась тiльки тоненька скибочка, Феофано вирiшила — iмператор Костянтин повинен померти, iмператором стане Роман, вона буде iмператрицею.
Коли ж мiсяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кiтону й рушила в сад. Там вона й зустрiла постiльни-чого Василя.
— Що трапилось? Чому молода василiса не спить? — запитав вiн, пiзнавши її тонку постать.
Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмiшкою в кутиках уст обличчя, його виразно було видно й у пiвтемрявi.
— Чомусь я не можу сьогоднi спати, — вiдповiла вона. — У кiтонi душно, болить серце, от я й вийшла сюди, в сад.
— Але iмператор Роман може образитись.
— Iмператор Роман спить пiсля вечерi й мiцного вина так, що його й грiм не розбудить. Вона подивилась на постiльничого.
— Тут усi багато п'ють, а ще бiльше п'янiють. Скажи, постiльничий, ти також багато п'єш?
— Я п'ю рiвно стiльки, щоб не сп'янiти, — вiдповiв вiн, — бо чим бiльше п'ють навкруг мене, тим яснiший мушу мати розум я.
— Це правда, — сказала Феофано, — я помiчаю, що ти п'єш менше вiд iнших i, мабуть, менше, нiж хотiв би сам.
— Так, — щиро згодився вiн, — я завжди роблю менше, нiж хочу.
— А постiльничому багато хочеться?
— Нi, — глухо сказав вiн, — багато я не хочу, а все ж дещо мусив би мати...
— Що ти мусив би мати, постiльничий?
— Я хотiв би спати, — вiдповiв Василь, — коли сплять всi, працювати так, щоб люди шанували мою роботу, та ще...
— А ще що?
— Я хотiв би мати те, що менi належить.
— А хiба постiльничий не має того, що йому належить? — здивувалась Феофано. — Вiн — найближча до iмператора особа, вiн перший серед усiх, вiн, напевне, найбагатша в iмперiї людина... Чого ж ще бажає постiльничий ?
— Що слава паракимомена й постiльничого, що багатство й пошана, коли я не той, за кого мене вважають, i не такий, як хочу...
— Послухай, паракимомен, але хто ж тодi ти?
— Невже ти й досi не знаєш, Ферфано, хто я?
— Не знаю...
— Я такий, як i ти...
— Не розумiю...
— Ти — дочка шинкаря Кротира, а тепер жона iмператора Романа. Моя мати — рабиня-слов'янка, але батько iмператор Роман...
— Почекай, то ти брат iмператора Костянтина i дядько мого чоловiка Романа?
— Так, Феофано.
— I ти не любиш брата iмператора?
— Як i ти, Феофано...
— Так ось чому ти не можеш спати! Тодi поговоримо, дорогий мiй дядьку! Я думаю, що ми — ти i я — зумiємо поговорити...
— Вони мене зробили безбородим, i в моєму серцi залишилась тiльки помста.
— Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напiй.
14
Повернувшись пiзньої години на монастирське подвiр'я, княгиня знайшла там всiх своїх жон, слiв, купцiв, служниць — їх привезли з Великого палацу набагато ранiше, одразу пiсля закiнчення прийому в Золотiй палатi й Юстинiанi, але всi вони ще не спали, ходили з келiї до келiї, голосно висловлювали своє захоплення, вихвалялись подарунками.
Одразу ж, тiльки княгиня Ольга опинилась у своїй келiї, кiлька жон зайшли до неї...
— Не вемо, — запальне говорили вони, — на небi — сьми були чи на землi... онде бог з чоловiки пребуває, ми не можемо забути красоти тоя, всяк-бо чоловiк, аще вкусить солодкого, пiсля того гiркоти не приймає...
Вони розповiли княгинi, хто з них який подарунок одержав у Великому палацi: купцi — по 6 мiлiсарiй* (*Мiлiсарiї — грецька монета.), священик — 8, сли — по 12, а всi жони також по 12 мiлiсарiй. Жони показували княгинi цi золотi кружальця, на яких був iмператорiв знак — голова Костянтина з куцою бородою i товстими вусами.
— А тобi що подарували, матiнко княгине? Покажи! Вона кивнула в куток, де на лавi лежало замотане в шовк блюдо з грiшми, i вони кинулись туди, розгорнули шовк, вийняли блюдо, розсипали золотi, кинулись їх збирати.
— Чудо! — верещали вони. — Нi, немає на землi красоти такої...
— Ви лiпше вже йдiть спати! — зупинила нарештi княгиня Ольга жон, що ладнi були сидiти тут i розповiдати про чудеса Великого палацу до ранку.
Жони вийшли з її келiї, але заспокоїтись не могли i ще довго стояли на подвiр'ї, гомонiли, плескали руками.
Аж тодi, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й велiла їй запросити в келiю до себе купцiв Воротислава, Ратшу, Кокора й кiлькох слiв.
Вони не спали й одразу заявились. Помiтно було, що вони немало й випили у Великому палацi, а проте на ногах тримались твердо.
— Сядьте, купцi мої й сли! — звернулась до них княгиня, сперлась руками на стiл, подивилась на свiчу, що стiкала воском, на блюдо з золотими...
Потiм пiдвела голову, обвела усiх поглядом.
— То як же, купцi мої й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу — птахiв спiвучих, левiв рикаючих i самого iмператора?
— Бачили, — вiдповiв купець Воротислав, — i вельми милувались... Там, у Золотiй палатi, зiбрано чудес багато.
— А навкруг пустота, тлань i мряка, — засмiявся раптом купець Ратша.
— Яка пустота i тлань? — поцiкавилась княгиня.
— Купець Ратша випив надто грецького вина i всує згадує про пустоту й тлань, — пiдвiвся й заговорив Воротислав. — Проте коли почав, скажу, матiнко княгине... Довго ото ми сидiли з ним на прийомi в Золотiй палатi, де нас вельми частували всяким зiллям, а потiм по надобi своїй вийшли з палати й пiшли та й пiшли. I от, по правдi скажу, княгине, таку ми побачили там пустоту й тлань, що й не сказати... Адже вони все поздирали, аби ту Золоту палату прикрасити. А пiшли ми навкруг неї (всякими там сiньми та переходами), а там пустота, тлань, де-не-де каганцi горять, скрiзь плiсень, iмла. Обiйшли чимало, ледве до Золотої палати добрались, i всюди однаково!
Княгиню Ольгу розвеселила розповiдь купцiв.
— То правда, — згодилась вона. — Велика Вiзантiя багата, розумна, але пустоти й тланi в нiй вистачає... Коли б це багатство нам...
— Не такi ми ницi, матiнко княгине, — сказав Воротислав. — Нам аби не орди, не ця Вiзантiя, та ще щоб пробитись з своїми товарами на схiд сонця й сюди, на захiд сонця, то ми б їх своїм багатством засипали... Ти б бачила, княгине, що робилось з ними днесь, коли ми викладали свої дари! Адже занiмiли, такого вони не бачили й не ждали. Оце чудо з чудес! I ти добре зробила, княгине, що взяла в нас усi товари. Знай — не купила ти у нас їх, ми тобi їх подарували, i не ти давала дари iмператорам — уся Русь! А вони що дали нам? По десять мiлiсарiй кожному, а як по-нашому, то по гривнi? Та я слугам своїм даю бiльше.