Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про долю рiдної землi, турботи про яку привели її сюди, до далекого Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Київ, вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито.
Недовго вже пливли лодiї морем, скоро вони потрапили до Суду* (*Суд — затока Золотий Рiг.). Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй.
— Зустрiчають? — дивувався хтось.
— Не зустрiчають, а обдивляються, — вiдповiли йому бувалi вої.
Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються — нiчого вони на руських лодiях не побачать. Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море.
На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам'яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдної iмперiї — Константинополь. З лiвого боку, на рiжку пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв ромеїв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому небi, свята Софiя. I всюду були стiни й стiни, що їх, за переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки? Насправдi ж нелюдською працею своїх рабiв поставили їх iмператори Нового Риму — Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Iраклiй, Феофiл i наступники їхнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами. Далi ж вiд їхнiх палацiв город мав iнший вигляд. Нiби по схiдцях, круто пiдiймаючись вище й вище, там громадились будiвлi й церкви; сiрi, похмурi, невеселi, вони тягнулись до самого обрiю, зливались з хмарами.
Побачили гостi з Києва й Суд, що в червонкуватому свiтлi згасаючого дня справдi нагадував золотий рiг. Широка горловина його виходила до моря, вузький рiжок губився десь серед рiвнини й лiсiв; i лодiї руськi довго пливли тiєю затокою, поки не зупинились проти монастиря Мами* (*Мама — монастир святого Мамонта.), де звичайно зупинялись руськi купцi й гостi.
У цю вечiрню годину в Золотому Розi вiд безлiчi кораблiв з усього свiту, що, поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно було й води. Тут були судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським морем, — на них їхали купцi з держави Шахарменiв, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара i навiть китайського Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблi, що прибули з Пелопоннесу, Аравiї, Єгипту й iнших полуденних земель. А були ще й кораблi, якi прибули через Середземне море з кiнця свiту — iз захiдного океану, iз закинутих серед нього островiв. На кораблях лунали рiзнi голоси й рiзнi язики заморських гостей; уже тут, на водi, вони обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались.
Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi й сли побачили берег за Золотим Рогом — Перу, що нагадувало передграддя Києва. Там подекуди височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем навпроти рiжка пiвострова; видно було там убогi хижi, землянки, поля й городи, печери в скелях, помости, на яких будували кораблi. А ген далеко в останнiх промiннях теплого сонця нiжно голубiли гори.
Коли лодiї зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з них зiйшли руськi купцi, що прибули з Києва ранiше вiд княгинi i вже два тижнi стояли тут, на Судi.
Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдної землi. А ще бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж пiдпливли до неї, низько вклонились, привiтались, заходились скаржитись i нарiкати.
— Матiнко княгине! — бiдкались вони. — Гинемо! Захисти нас, заступись!..
Купцi стояли навпроти княгинi в лодiї, що колихалась вiд легкої хвилi, й говорили:
— Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей — з Єгипту, Азiї, iспанцiв, а хоч i франкiв — вони розкритi. А хiба ми для них гостi? Привезли ось у Царгород своє добро — хутро, мед, вiск, — все як золото, хотiли взяти те, в чому у нас на Русi є надоба, i мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до єпарха* (*Єпарх-начальник мiста.), сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. I хоч-не-хоч — продавай, бо один тiльки мiсяць маєш право стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то єпарх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись.
Знову ж, — вели далi купцi, — коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то хiба можемо купити, що бажаємо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки те, що дозволить єпарх i що їм самим непотрiбне: шовк — найгiрший, оксамит — прiлий, i то кожен має право купити тiльки на п'ятдесят золотникiв. От вина, мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, приїхали сюди вино пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодiях лежать оксамити, маємо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З чим поїдемо на Русь?
I, вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили:
— Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всiєї землi. Що й говорити, багатства тут є досить, де Єгипет, Аравiя, Арменiя, Сiрiя з Миспота-мiєю, — все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому палацi — у iмператора та його пат-рикiїв. А iмперiю вони жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине!
Княгиня Ольга дивилась на прикритий шатами ночi довгий пiвострiв над Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi.
7
Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.
Пiднявшись на лодiї, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою, що бажають продати й купити.