Але не на них дивився Микула, а тiльки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отiс, а на ньому чорною смолою вималюване око.
Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго, напружено, сторожко слухав. Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси звiрiв, птахiв; десь далеко на болотi хлюпав по водi руками i розгонисте смiявся водяник. А людей, крiм Микули, не було.
Тодi вiн зробив кiлька швидких крокiв уперед, вихопив iз-за пояса свiй гострий топiр — бойовий топiр старiйшини Анта — i почав рубати, стесувати з дерева знамено... Тiльки тодi, коли око трiсками осипалось на росяну траву, отямився Микула. I побiг геть вiд бортневого мiсця, в нетрi. Поперед нього пiдiймались i мчали, ламаючи гiлля, звiрi, над самою головою пролiтали з криком сполоханi птахи. Вiн помiтив, бiжачи, зелений вогник, що, напевно, горiв над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибiг на кручi до Днiпра. Потай добився до селища, сховав на дворi у клiтi топiр i тiльки тодi зайшов до хижi.
— Що з тобою було? — запитала Вiста, побачивши його стомлене, блiде обличчя.
— Нiчогої — вiдповiв вiн. — Тiльки я не знаю вже, як менi й жити?!
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
1
Ярина пiсля багатьох днiв хвороби одужала, але незабаром знову злягла, i то дуже важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цiлими днями лежала, не промовивши й слова, нiби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що їй нiчим дихати й що в неї зупиняється серце.
Малуша працювала сама — на кухнi, в стравницi, бiля клiтей, комор, медуш, бертяниць.
За князями їй не вистачало часу, щоб як слiд доглянути ключницю. Уранцi вона залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забiгала, щоб чимсь допомогти старiй, i знову зникала. А були днi, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. I тiльки пiзнього вечора, не чуючи нi нiг, нi рук, переступала порiг, говорила винувато:
— Аж ось коли я прийшла, матiнко Ярино!
— А я спала, — вiдповiла на це Ярина. — Мiцно спала, бачила сон.
Одного разу, повернувшись увечерi до хлiвини, Малуша так само зупинилась на порозi, сказала:
— Я прийшла, матiнко Ярино!
— Добре, Малушо! — почула вона тихий голос. — Дай менi води... Щось менi дуже погано, Малушо.
— То, може, я когось покличу?
— Нi, не треба... Дай менi води i спи. Ти стомилась, тобi треба заснути.
Малуша довго не спала, слухала, як важко дихає ключниця Ярина, i потiм заснула.
Прокинулась вона рано, як звичайно, i одразу ж кинулась до Ярини.
Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, — на правому боцi, поклавши пiд голову руку...
Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлiвини, пiдбiгла до сторожiв, якi саме сходили з городницi, розповiла їм, що сталось. Сторожi пiшли одразу ж до тисяцького.
Але нiч iшла, збiгав час, а на кухнi було так багато роботи. I Малуша зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла гов'яда, зерна, рiзного зiлля, помила посуд, запалила свiчки й прибрала все в стравницi.
Коли княгиня з княжичами, воєводою Свенелдом, боярами i священиком зайшла до стравницi, Малуша їх зустрiла поклоном i, схлипнувши, сказала:
— Матiнко княгине! Ярина померла!
— Я знаю, Малушо! — вiдповiла княгиня й звернулась до священика: — Я вже сказала, що робити. Поховаємо її, отче, на Воздихальницi, де лежать християни.
Снiдали в мовчаннi. За вiкном тьмяно народжувався свiтанок, примеркали, жовтiшали вогнi сбiчок. Малуша увесь час думала про несподiвану кончину Ярини. Сльози набiгали й набiгали їй на очi. Але нiхто в стравницi не бачив, як плаче Малуша. У мовчаннi поїли, священик пiсля того помолився, всi встали й вийшли.
Тiльки княгиня на якийсь час лишилась у стравницi.
— Малушо! — покликала вона.
Малуша стала перед нею.
Княгиня Ольга подивилась на дiвчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими рум'янцями, темно-карi очi, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугi груди, дужi руки.
— От i немає Ярини, — промовила княгиня. — Що ж, Малушо, будеш тепер ти менi допомагати. Зайди до мене в терем, у свiтлицю, скажу, що маєш робити.
2
Пiсля смертi Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключi в своїх руках. Припоручати їх комусь iз своїх родичок не хотiла — завидющi всi вони, жадiбнi, тiльки й думають, як би щось привласнити. Дати ключi комусь iз дворян боялась: молодi, тi самi, може, побояться, так iншi за їхньою спиною все розтягнуть.
А добра в княгинi було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Дiди й прадiди її, що сидiли на Київському столi — а княгиня Ольга по закону вважала себе їх спадкоємницею, — не одразу зiбрали це добро, кров'ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад i даючи лад своїй землi. Та навiть її чоловiк, князь Iгор, беручи дань з деревлян, за це полiг.
Княгиня Ольга теж брала дань, пiзнiше поставила уроки й устави. Київський князь — глава племенам і землям, вiн заступник всiх людей перед богом, вiн i воєвода, коли хто нападає на Русь.
Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо вiн посягає на Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву — для цього київському князевi треба було мати багато добра, вiн мусив бути багатшим вiд iнших князiв.
Знамена княгинi Ольги стояли на багатьох i багатьох полях понад Днiпром i Десною, знаменом її перетесано було багато лiсiв, її гони були на рiках, перевесища в лiсах. А крiм того, мала вона й княжi двори, весi, — багато тiунiв княгинi Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князевi — княже, а собi — своє.
Немало багатств i скарбiв було й на Горi — в свiтлицях, палатах, клiтях, коморах, скотницi княжiй. Треба ж було княгинi тримати в руках цi багатства.
I, навiть ставши християнкою, Ольга не змiнила своїх переконань. Адже Христос говорив: "Боговi — боже, а князевi — княже", вiн благословляв багатства й захищав убогих.
Княгиня багато свого багатства довiряла ключницi Яринi. I як їй було не довiряти: прожила Ярина весь свiй вiк на Горi. Робою туди прийшла — ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Iгоря, Ольгу зустрiла ще замолоду. I все берегла, стерегла, як справжня господиня.