— Дивний ти чоловiк! — вирвалось тодi в Добринi. — Малуша справдi виїхала на Гору пiд щитом, вже вона потрапила до терема, далi буде ще краще.
Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним обличчям, опустивши руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав яснiти свiтанок.
Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за останнi днi й ночi, полюбив Малушу, думав про неї й власну свою долю, надiявся...
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Увесь день не стухав вогонь у хижi, тричi ставила Пракседа на жар корчажцi, i тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати вiд княжої стравницi до хижi.
А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса цiлу низку ключiв — на її руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей.
Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути. I хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.
Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась, а потiм пiшла спочивати й Пракседа, i тодi в стравницi залишились тiльки ключниця й Малуша.
— Почекай, — промовила Ярина, — а де ж ти нинi спатимеш?
Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi.
Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла її обличчя.
— Добре, — нарештi сказала вона. — Коли так, ходiмо зi мною.
Вони зайшли до якоїсь хлiвини, що була прибудована недалеко вiд стравницi до стiни терема. Хлiвина мала невелике, загратоване залiзними прутами вiконце, через яке знадвору вривався мiсячний промiнь. Переступивши порiг, Малуша побачила голi дерев'янi стiни, тверде лiжко, скриню бiля нього. В протилежнiй стiнi пробитi були ще однi дверi, зараз замкнутi.
— Часом i вночi кличуть до терема, — сказала Ярина, показавши рукою на дверi. — Як захочеться матiнцi княгинi. Але де менi тебе покласти? — безпорадно озирнулась вона.
— Я ляжу долi, — вiдповiла Малуша. — Звикла я й дома так спати.
— Ну, то й лягай, — згодилась Ярина, — все ж лiпше буде, нiж на голубнику.
Вона пiдняла ляду скринi, дiстала ряднину, взяла з свого ложа узголовник i дала все це Малушi.
— Стелись i спи, — ласкаво додала ключниця, — нам, унотько* (*Унотька — дiвчинка.), треба рано вставати.
Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б — спала просто на землi. I зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязi із зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю й лягла сама на ряднинi.
Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлібиную, ходять люди, кiлька разiв долинули грубi голоси десь iз-за стiни, з княжого терема. Перед нею виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла, одкинувшись головою до стiни, на лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу й понiс на своїх крилах у тьмянi простори.
Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула її рiвне дихання, але сама не могла спати. Вона сидiла й згадувала, як колись привезли її на Гору i як вона спала тут, у хлiвинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша.
Мiсячний промiнь повз по долiвцi, дiйшов до голови Малушi, освiтив її блiде, спокiйне обличчя, заплющенi очi, уста, переповз ще трохи й зупинився на постолах, поясi й усерезях, запаливши в камiнцях таємничi зеленi вогники,
Ключниця Ярина довго дивилась на цi звабнi вогнi. Що вiщує дiвчинi цей камiнь? Потiм ключниця стала на колiна, помолилась за себе i поклала хрест за дiвчину.
Малушi щастило. Ярина мала пiд своєю рукою чимало дворян — у княжому теремi, бiля клiтей, скрiзь у дворi. I на кухнi в неї була дiвчина-переяславка Пракседа — тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повiрила їй, а вiдтак зробила й своєю помiчницею. Чому так сталось — хто знає, певне, полюбилась вона ключницi Яринi.
Через те, куди б Ярина не йшла i що б не робила, завжди брала з собою тiльки Малушу. У клiтi, в комори, в медушi й бертяницi — скрiзь вона йшла з Малушею, те показувала, те велiла взяти.
Малуша побачила й князiв, кроки яких i голоси до них тiльки долiтали. Побачила вона їх з темної кузнi, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху, що пiдпирала стелю. Малуша бачила, як вiдчинились дверi i до стравницi зайшла лiтня жiнка у темнiй, срiблом шитiй одежi, два юнаки у свiтлих, пiдперезаних широкими поясами свитках, високий, статний воєвода з довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кiлька старих чоловiкiв у чорних платнах, iз золотими гривнами на шиях.
Малуша не знала нiкого з них, але Пракседа, горда з того, що знає бiльше, нiж Малуша, i що може цим похвалитись, пояснювала:
— Ота жiнка — княгиня, воєвода — Свенелд, у чорному — бояри, а юнаки — княжичi: з свiтлим волоссям — Святослав, темний — Улiб... який тобi бiльше подобається? Менi — Улiб... Адже вiн кращий вiд Святослава!
Малуша нiчого їй не вiдповiла, бо з стравницi до кухнi раптом вбiгла ключниця Ярина.
— Чого ви шепчетесь!? — гримнула вона на них. — Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчiш, хутчiш!
Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Дiла у них на кухнi вистачало.
Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла. Звичайно, причиною цього була старiсть, лiта, але найбiльше важило, мабуть, те, що почалась осiнь, негода, сльота. То для Малушi в хлiвинi ключницi був рай, а Яринi з хворими кiстьми слiд було б жити вже в теплi та дозвiллi. Не в теремах, а бодай у теплiй хижi. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горiла вогнем.
Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала їй воду, клала до голови мокрий убрус.
Пiзно вночi ключниця сказала:
— Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на моє мiсце в стравницi.
— Що ти? Що ти? — спробувала заперечити Малуша.
— Мовчи! — суворо промовила Ярина. — Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумiєш?
— Коли велиш, все зроблю.
I, лежачи на твердому своєму лiжку, Ярина довго розповiдала, як годиться входити до стравницi, вклонятись князям, подавати їм страви.
Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам'ятовувала, хоч часом їй здавалося, що ключниця Ярина розповiдає все це їй не при своєму умi, а марить у тяжкiй хворобi.