Князь Святослав знав, що кожна нiч, а ця — темна, весняна — й поготiв, має вуха, а ворог — нiж. Тому, як i скрiзь на далекому шляху вiд Бiлих берегiв, велiв воям своїм лягати й спочивати, а сторожi — стати на кручах скрiзь попiд берегом i пильнувати.
На островi Григорiя було тихо, спокiйно. Стомившись пiсля важкого шляху вiд Бiлих берегiв, спали на лодiях i просто на пiску й скелях вої князя Святослава. Снились їм, либонь, вогнi рiдних осель, жони, дiти. То тут, то там над берегом i на скелях у рiжку острова сидiла сторожа. Певнi, що до острова цiєї темної ночi нiхто не доб'ється, вої в сторожi часом також склеплювали повiки. Все, здавалося, спало на Днiпрi й у берегах, спала вся земля.
Тiльки солов'ї не спали. Тисячу лiт тому, як i тепер повеснi, у цю нiч скрiзь — в очеретах i кущах на берегах Днiпра, у гаях i дiбровах, на косах i в плавнях, — скрiзь лилася тисячоголоса переможна, чудова солов'їна пiсня.
Тодi цю пiсню слухав i князь Святослав. Вiн лежав високо на березi, звiдки видно було Днiпро й береги, пiдстеливши пiд себе опону, а в голови поклавши сiдло. Витягнувши ноги й спершись головою на луку сiдла, вiн дивився на всiяне зорями небо, на вiдзор'я у водi, впивався пахощами свiжої землi, слухав пiсню солов'їв.
Недалеко вiд князя, на лодiях, на скелях, просто на пiску, спали воєводи, вої. Вони спали мiцно. То тут, то там чути було, як хтось хропе, хтось спросоння говорить... Тiльки сам князь Святослав не спав i не мiг заснути. Сивий, але молодий, життєлюбний, вiн чув, як б'ється у великiй тишi його серце, торкався рукою холодного пiску й вiдчував тепло свого тiла, глибоко дихав i п'янiв вiд пахощiв землi, води, повiтря. Жагуча солов'їна пiсня розбуджувала в ньому безлiч думок.
Тепер, коли близький вже був кiнець великого походу, князь Святослав думав, скiльки кровi руських людей пролилося за минулi лiта, скiльки їх залишилось там, у горах Болгарiї й на берегах Дунаю?! А тепер, коли повертаються вони всп'ять, що жде їх над Днiпром i в полi наокруг?
Йому стало навiть сумно: не всi люди Русi знають, яка велика небезпека насувала на них, не всi знають, яким страхiттям для них була iмперiя ромеїв. А пiзнiше й поготiв нiколи не взнають люди, що зробила у цей час Русь...
"На небi горять зорi, — думав князь, — це душi наших предкiв. Вони мовчать i нiколи нiчого не скажуть про себе. Загинемо ми — i станемо як зорi на небi. Але й ми нiколи не розкажемо про те, що було за нас. Чому? Чому?"
Внизу, пiд кручами, вирувала вода, зiтхали хвилi. Скiльки цими хвилями проїхало воїв руських! Скiльки їх проїде пiзнiше, пiсля них, коли зотлiють костi воїв князя Святослава, — за сто, тисячу лiт?
I що там, за цими довгими, кров'ю окропленими роками? Якi тодi будуть люди, якi племена, язики житимуть тут?
Князь Святослав здригнувся. Невже й тодi так само литиметься кров, невже люди отак ворогуватимуть мiж собою, невже чи грецька iмперiя, чи новi iмперiї поневолять i зiтруть з лиця землi руських людей?
У цей час князь Святослав помiтив, що недалеко вiд нього сидить на пiску якийсь чоловiк.
"Ще хтось не спить, — подумав князь. — Хто ж вiн — воєвода чи воїн?"
Тихо, щоб не побудити iнших, князь Святослав запитав:
— Хто ти єси, чоловiче?
— Це я, княже, — долинув тихий голос. — Воїн твiй, Микула...
— Ти хiба в сторожi?
— Нi, княже. Я так сиджу... не спиться... Микула встав, тихо ступаючи по пiску, наблизився, зупинився.
— Чого став? Сядь, Микуло. Той сiв.
— Чому ж не спиш? Ти ж стомився, Микуло...
— Ой нi, княже, — вiдповiв на це воїн. — Отак сиджу — i не хочеться спати. Вода тече — рiдна вода, зорi вгорi — як сторожа, солової спiвають — дихнути боїшся. Дуже любо менi, князю, тут, от i не сплю...
— Правда, — зiтхнув князь Святослав. — Люба рiдна земля, нiде краще немає...
Вiн навiть пiдвiвся, сiв на опонi, широко розкинув руки, вперся в пiсок i кiлька разiв глибоко зiтхнув.
— Не раз я тебе бачив, чоловiче, — тихо сказав князь, — а все не знаю — звiдки ти?
— З Любеча я, княже...
— Коли з Любеча, — то знаю, — промовив князь. — Близько там бував, бачив. Ось повернемось до Києва, поїду в Любеч i до тебе тодi зайду...
— Зайди, княже. Там кожен покаже, де живу. Микулу, сина Анта, запитай, або й просто Малка... так мене всi прозивають... Прийму тебе, княже, як батька...
— А чи буде чим прийняти?
— Ой княже, княже! Аби рiдне вогнище — то ми вже й багатi. Заходь, княже, не забудь...
— Не забуду, Микуло. У тебе, либонь, жона i дiти є...
Микула затримався з вiдповiддю.
— Колись був рiд наш, — повiльно сказав вiн. — Антiв рiд — великий i дужий. Зараз розсипався, як пiсок. Тiльки я сиджу при вогнi дiдiв i родину маю... А є в мене жона Вiста, син Добриня, вiн в твоїй дружинi служить...
— Добриня — син твiй? — не мiг сховати свого здивування князь. — Як же менi його не знати? Ще мати моя — княгиня Ольга — взяла його до двору й дуже любила, посилала на великi справи. А коли народився син мiй Володимир, зробила Добриню вуйком його. Був вiн добрим вуєм, випестив Володимира мiцним, здоровим. I оце недавно, коли посилав я Володимира в Новгород князювати, то й Добриню дав з собою. Бач, який ваш рiд, Микуло?
— О, наш Добриня добрий воїн, — гордовито сказав на це Микула. — Певне, пiшов у дiда Анта...
— А може, в тебе, батька?
— Що ти, княже! — тихо заперечив Микула. — Я ж не воїн, а смерд, не з мечем, а з ралом...
— Не говори, Микуло, — заперечив i князь. — I ти, i всi нашi люди так: коли можна — з ралом, а коли треба —то й з мечем. Твiй меч, Микуло, я бачив. Знаю... отак i роби — ратай, а коли прийде час — рубай...
— Так i робитиму, княже, — сказав Микула. — Повернусь додому, поратаю... Тепер вже ратаїти можна...
— То немарно ходили, — з хвилюванням промовив князь, — у далекий похiд на ромеїв?
— А чому ти запитуєш це в мене, смерда? — дуже просто запитав Микула.
— Я — тiльки князь ваш, — вiдповiв на це Святослав. — А ходили зi мною смерди... їм, а не менi судити, чи немарно ми ходили.
— Нi, — впевнено промовив Микула, — ходили ми немарно. Признаюсь тобi, княже, коли йшов я на брань — не знав, а чи йду за праве дiло...
— I що? — стурбувався князь, помiтивши, що Микула затявся.