Але iмператор не давав i не збирався давати знака. Йому було видно не тiльки ромейський стан. На вiдстанi льоту стрiли вiд вiйська iмперiї, ближче до гiр, стояв iнший стан — вої князя Святослава.
Iмператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як i вiн, широке чоло — руськi вої стояли густо, один у один, так що червленi щити їх дотикались, грали на сонцi i здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли вої, їхнi списи мiнилися, грали срiблом на сонцi, їх було так багато, як стернi на покошеному полi. Це й було чоло князя Святослава.
Крiм чола, на деякiй вiддалi вiд стану князь Русi поставив сторожу правої й лiвої руки — з пагорка було видно ряди возiв з пiдiйнятими сторч голоблями, багато вершникiв на конях.
За чолом i сторожею на рiвнинi, серед якої пiдiймалось кiлька пагоркiв, розташувався стан Русi, там темнiло серед зелених лук чимало полкiв. У глибокiй долинi позад стану, бiля самих вiдрогiв гiр, видно було ще одну засаду з возiв.
Iмператор Iоанн задоволене посмiхнувся — з першого погляду було ясно, що iмперiя вивела на бiй набагато бiльше воїв, нiж Русь. До вiйськ iмператора могла при потребi пiдiйти ще й пiдмога вiд Адрiанополя, а руським воям могли допомогти хiба що гори!
Iмператор, правда, не знав сили руських воїв. На вiйнi, як це було йому вiдомо ще з походiв у Азiю, не завжди вирiшувала кiлькiсть. З багатотисячним вiйськом у Азії йому не раз доводилось затримуватись перед невеликими городами, що їх боронили лише сотнi воїв. I вiн брав цi городи голодом i вогнем.
Але iмператор був певен, що Русь уже стомилась, довго не може стояти перед його вiйськом — вгодованим, мiцним, дужим. Та й борються вони, мабуть, як i всi варвари, — скопом, покладаючись на силу, через що швидко її i втрачають.
А все ж, покладаючись на досвiд, мiць, витримку свого вiйська i вважаючи, що на цей раз йому доведеться мати справу з ворогом недосвiдченим i темним, iмператор Iоанн хотiв запобiгти будь-якiй несподiванцi, одним ударом розбити й знищити Русь, яка заважала iмперiї пiдкорити Болгарiю, не давала iмператорам Нового Риму посуватись на схiд.
I тому, оглянувши рiвнину, де стояли один проти одного два стани, iмператор ромеїв повернув голову праворуч i кинув погляд на густий лiс над рiчкою. Там нiчого не було видно. Скелi, купи камiння, високi дерева. Але за цим лiсом, скрiзь понад берегом рiчки, iмператор велiв стати десяти тисячам, закованим у броню, так званим — важким вершникам. Вони там i стояли. Грiзна, непереможна сила, що в потрiбну хвилину рушить, як вихор, знищить руських воїв.
Така ж засада пiд невисокою горою в лiсi стояла по лiву руку вiд нього, — це й була та сила, яка впаде на голову русiв, коли вони зовсiм не сподiватимуться, перемогою завершить долю бранi.
Iмператор дiждався. Брань цю, як вiн i хотiв, починала Русь. Iмператор i його полководцi побачили, як над полками руськими пiднеслись i замаяли стяги. Кожен полк, кожне князiвство, кожне плем'я i земля iшли з своїми стягами. Великi князiвства мали стяги великi, чотирикутнi, схожi на велетенськi вiтрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вiтру, шитi з коштовних тканин, iз знаками князiвськими — ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодiями. Але були мiж стягами й меншi, з простої крашенини, — голубi, як небо, червонi, як вогонь, жовтi, як пшеничне море.
Настала та година, якої ждав iмператор Iоанн. Воїни iмперiї бачили, що на них iде Святослав, але стояли на мiсцi й тiльки вiдстрiлювались. Набагато пiзнiше, коли руськi вої вже наблизились, ромеї почали вiдступати. Спочатку здригнулись, розiрвали ряди й посунули назад першi п'ять таксiархiй, що впритул вели бiй з руськими воями. Згодом рушили ще п'ять таксiархiй... Iмператор Iоанн i його полководцi уявляли, як зрадiли руськi вої i сам князь Святослав, побачивши, що ромеї вдали спини. Iмператор уявляв, з якою радiстю, не зустрiчаючи опору, поспiшають, сунуть вони вперед. На пагорок до нього долинув крик руських воїв — це був грiзний крик, що завжди нагонив страх на ворогiв.
Але на iмператора Iоанна цей крик не вплинув.
— Вони iдуть в свою пастку! — промовив хрипким голосом Цимiсхiй. — Дивiться, полководцi, як зараз гинутиме Русь. Швидше, швидше! Вперед, iмперiє!
Все вiдбувалось i далi так, як передбачав досвiдчений полководець — iмператор Iоанн. Руськi вої йшли за таксiархiями, що вiдступали i вже наближались до стану. Розпаленi боєм, вони наздоганяли ромеїв, рубались з ними. Наперед руських воїв вирвались вершники iз знаменами, мiж ними було знамено самого київського князя з двома перехрещеними списами — отже, й князь Святослав там...
— Яка година! — крикнув Iоанн Цимiсхiй. — Швидше, швидше!
I саме тодi з густого лiсу над рiчкою, що був праворуч вiд стану, i ще з одного лiсу, що темнiв пiд горою лiворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бiй мiж ромеями i руськими воями, розгортались колом.
На пагорку було тихо. Але гула, стогнала пiд копитами коней уся рiвнина. Вершникам не було, здавалося, кiнця, вони виїжджали й виїжджали з лiсiв, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед i вперед.
— Многi лiта iмператору! — крикнув хтось iз полководцiв на пагорку.
— Многi лiта! — пiдхопили всi.
А вiн — iмператор Схiдної Римської iмперiї — стояв пiд своїм знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: "Перемагай!" Стояв величний i гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж вiн задумав, як знищити руських воїв, i тепер жадав бачити їх смерть, смерть Святослава.
Та вiн не розумiв, що саме робилося на рiвнинi. Вершники-ромеї — закованi в броню безсмертнi — мчали вперед. Але за ними гнались якiсь iншi вершники. Вершникiв-ромеїв було багато, але тих, iнших вершникiв, було набагато бiльше, їм не було кiнця. I це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських воїв, а таксiархiї.
— Многi лi-i-i... — пробував хтось кричати.
— Прокляття! — обiрвав вiн цей божевiльний крик. — Полководцi! Що сталось? Чиї це вершники?
— Пацинаки! Пацинаки!* (*Пацинаки —печенiги.) — котилось по табору.