— Боги! — вирвалося у Малушi. — Так урятуйте, урятуйте ж мене!
Але i боги на небi, i всi боги на землi мовчали, — їм не було дiла до Малушi.
А хiба вона не зверталась до них ранiше? О, скiльки разiв ще тодi, коли була Малуша на Горi, — а особливо пiзнiше, коли доля закинула її в Будутин, — скiльки разiв зверталась вона до богiв, просила їх, благала.
Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурiв, лiсовикiв, домовикiв, вона просила їх допомогти, дати їй краплину щастя. I зараз маленька постать богинi Роженицi була з нею.
Але боги не допомогли, — вони весь час мовчали i зараз мовчать, не хочуть допомогти Малушi. Втiм, чи й можуть вони стати у пригодi? Що може Перун, чи Дажбог, чи Лада, чи Рожениця зробити для Малушi?
Просторий i чудовий свiт, коли ти можеш дивитись i милуватись небом i землею, квiтами й заходом сонця. Та який тiсний i темний свiт, якщо в тебе нiкого в ньому немає, коли ти тiльки пiщинка на березi, порошинка, яку несе серед хмари куряви вiтер. Малуша була тiльки пiщинкою, порошинкою в цьому великому свiтi.
I здавалося Малушi, що в неї є тiльки один кiнець. Кругом — нiч, з-за Днiпра налiтає холодний рiзкий вiтер, бiля нiг сердито вирує чорна вода... Одна мить — кинутись у прiрву, чорну воду... i все буде закiнчено. Нiкому не потрiбна Малуша, i самiй їй бiльше нiчого не треба в свiтi. Вона ступила ближче до води i вiдчула, як невблаганно тягне її до себе чорна прiрва, кличе...
Але що це? Серед ночi десь далеко-далеко зазвучав спiв. Спiвала не одна людина. Багато голосiв вели мелодiю: сумну, як ця нiч, одноманiтну, як небо, але водночас i невiдступне кличну. Що це було?
Малуша нiби прокинулась. Спiв серед ночi? Хто може спiвати в цю страхiтливу годину, чому пiсня так владно торкнулась її душi, чому ця пiсня так кличе її? Куди, куди ти йдеш, Малушо?!
Та вона вже вiдступила вiд води. Ось ноги її, вгрузаючи в сипучий пiсок, ступили раз i другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки, нiби боячись в темрявi на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди, де лунали кличнi слова пiснi.
Так вона опинилась бiля церкви християн над ручаєм. Про цю церкву Малуша знала ще тодi, коли працювала в княжому теремi на Горi. Кiлька разiв уночi вона ходила до церкви, коли її брала з собою княгиня Ольга. Тiльки Малуша не замислювалась, куди вони ходять. Княгиня Ольга завжди залишала Малушу в дворi бiля храму, заходила ж туди сама. Помолившись, княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, i мовчки повертались вони стежкою на Гору.
"Чому ж я зараз опинилась тут? — подумала Малуша. — Що я тут знайду?.. Але ж мене нiби хтось сюди кликав?"
Вона стояла в невеликому дворi напроти церкви, звiдки линув багатоголосий спiв. Навкруг було темно, а з церкви струмував вiдсвiт багатьох свiчок. У промiнi цього сяйва Малуша побачила невiдому їй жiнку, що сидiла збоку, просто на травi, й робила правою рукою одноманiтний рух — пiдносила її вгору й опускала вниз, а потiм переводила вiд правого до лiвого плеча.
Ця жiнка також помiтила Малушу й подивилась на неї блискучими, запаленими очима.
— Ти чого тут стоїш? — запитала жiнка.
— Мене нiби щось кликало сюди, — вiдповiла Малуша. — Тiльки я не вiдаю чого. Що тут робиться?
— Молимось, жоно, — вiдповiла жiнка i дуже тихо додала: — Християни ми.
— А про що ж ви молитесь? — зацiкавилась Малуша.
Жiнка, що сидiла на землi, звела погляд удалину й, ледь ворушачи спраглими своїми устами, почала:
— А кому ж молитись? На Горi боги дерев'янi, вони не поможуть. Я молилась Перуну й Дажбогу, а чоловiк утоп у Днiпрi, дiтей морова хворiсть забрала, хижу й землю мала — бояри забрали. Нема менi мiсця на землi, нiчого в мене тепер немає.
Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тiло, гострi костi, висхлi груди. А крiм того, Малуша помiтила, що в неї мiж грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик.
— Зрозумiла? — сказала жiнка i враз закрила пазуху, притулила обидвi руки до грудей, поглянула на церкву, у якiй засвiтилось ще бiльше жовтих вогнiв, i заговорила немов не своїм голосом: — Хрест ношу, жоно, i за це менi Христос дасть, вiн про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! — заходилась вона. — Тiльки Христос може, вiн всеблагий, вiн щедрий, вiн все дасть...
Малушi стало страшно дивитися, як жiнка, вимовляючи це, тремтить всiм тiлом. Але в словах її про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обiцянка, надiя.
— Де ж дасть Христос? Коли? — швидко запитувала Малуша, помiчаючи, що й у неї починає тремтiти тiло.
— Вiн дає тут, — одразу ж вiдповiла жiнка, й помiтно було, що вона от-от заплаче. — Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй... А коли не тут, то там, у раю, де нема нi болiстi, нi печалi, а є життя безконечне... Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, — творячи рукою хрест i вклоняючись до землi, проказувала вона.
— Де ж там? У якому раю? Коли не буде нi болiстi, нi печалi, а життя безконечне? — питала Малуша, i в неї вже так само, як i в цiєї жiнки, дрижало все тiло, вона вже не могла себе стримати.
— Пiсля смертi! На тiм свiтi! Людина не вмирає, а народжується... Там рай, там життя безконечне... Господи, помилуй... господи, сподоби! — знову почала жiнка.
Над Днiпром було темно. Темно було навкруг, i тим звабнiше й теплiше свiтились серед цього навколишнього мороку й пустки жовтi вогнi в церквi над Почайною.
I чомусь Малуша позаздрила цiй жiнцi, що сидiла перед нею. Вона втратила чоловiка, дiтей, хижу, землю, у неї нiчого немає на свiтi, але є щось бiльше — вона вiрить.
А хiба не так сталось в Малушi? Вона давно втратила батька, матiр, рiдну хижу, землю, вона любила, але бiльше нiколи цього не буде, мала сина — i втратила... Так що ж лишається в неї на цьому свiтi? Нiчого! Вона думала про це й ранiше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закiнчилось, нi Перун, нi Дажбог не поможе. Вiрити — а в що?!
Але ж ця жiнка вiрить! Ось вона сидить поруч iз нею — чорна, висхла, голодна, але щасливiша вiд Малушi, бо є життя вiчне, безконечне, вона врятована, бо вiрує...