Горянськi бояри й воєводи заходили до свiтлицi, зупинялись перед князем i, низько вклонившись, мовчки одходили набiк — у годину, коли княгиня спокоїлась, але душа її, як усi вони вiрили, блукає ще десь близько, не годилось нi про що говорити.
Мовчки, схиляючи голову, вiдповiв їм i князь Святослав з синами. Люди спiвчувають їм у великому горi, горе князiв — горе i їх.
За вiкном швидко темнiло. Ще видно було темно-синi води Почайни, острiв, голубе плесо Днiпра, жовтi коси по той бiк, лiси, небо. Але все це примеркало, гасло. Нiч насувала зi сходу...
У сiнях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потiм хтось iз них з свiчкою в руках зайшов до свiтлицi i заходився запалювати свiтильники, що стояли попiд стiнами. Тодi за вiкном зовсiм потемнiло.
I враз стало видно усiх бояр i воєвод, що збились попiд стiнами. Бородатi, засмаглi мужi переминались з ноги на ногу, ховали руки з високими шапками за спиною, уперто мовчали.
Але мовчати отак увесь вечiр було несила. Один iз бояр — це був муж лiпший Лаврит — ступив крок уперед i, прокашлявшись, запитав:
— Коли ж, княже, зробимо почесть погребову нашiй княгинi?
Князь Святослав, що дивився, як за Днiпром спалахує зеленим сяйвом перша зоря, нiби прокинувся.
— А що? Поховаємо як треба...
— Покон велить, — вiв далi Лаврит, — поховати до вечора наступного дня, щоб душа покiйної не заблукала на небесних луках, а потрапила прямо у вирiй...
— Так, так, — загомонiло вже чимало бояр, — поховати треба завтра, по покону...
— Але я хотiв би, — подивився на мужiв своїх князь, — щоб на почестях були люди. Гiнцi вже поїхали до всiх земель, хоч повернуться звiдти не скоро. Проте i Вишгород, i Бiлгород, i Родня, i Переяслав мусять бути.
Боярин Лаврит мовчав, але з усiх куткiв свiтлицi i навiть з сiней залунали голоси:
— То правда! Вишгород i Родня мусять бути. Вони, либонь, уже їдуть. Покiйна княгиня була така недужа...
Та боярин Лаврит ще не сказав усього, що думав, Вiн загрiб широкою п'ятiрнею волосся на потилицi й голоснiше вже, роздратовано запитав:
— А тризну коли зробимо, княже? Адже пiдготуватись треба — лодiю, i слуг для жертви, i коней, i всякий запас у дорогу...
Якщо говорити правду, князь Святослав хоч i не ждав цього питання вiд своїх мужiв, але розумiв, що постати воно може. Напружене мовчання в свiтлицi свiдчило, що запитує не сам Лаврит... Поруч iз ним, як це тепер помiтив князь, стояв i сивий, старий жрець Перуна.
— Що ж, — вiдповiв на це Святослав, — готуватись до почестi, звичайно, треба, i я вже велiв це зробити, але жертви не хочу, тризни по княгинi справляти не будемо.
— Як же так? — раптом озвiрiв i закричав Лаврит. — Усi князi руськi — iже за Кия i пiсля нього — похованi були по нашому покону, i над всiма ними людiє робили тризну.
Князь Святослав поволi встав з стiльця, ступив уперед i зупинився перед боярами й воєводами з Гори. О, в цю вечорову годину вiн вiдчув, що привело їх сюди, чому вони стояли мовчки, чому так глибоко дихають i дивляться блискучими очима на нього.
— Мати моя Ольга, — сказав вiн так, щоб вони всi чули, — була християнкою i заповiдала менi поховати її як християнку — без нашого покону, без тризни.
— Без покону... без тризни... християнка, —прокотилось багатоголосе, хиже, як гадюче сичання, по свiтлицi.
— Твоя мати, княже, — голоснiше вiд усiх крикнув тодi Лаврит, — була християнкою, i ми покладемо жертви, помолимось, аби її простив Перун. Але вона була, крiм того, й нашою княгинею, через що волимо поховати її по покону, як ховали Олега, як твого батька Iгоря... Честь погребова мусить бути виконана!
Дiд Олег!
Батько Iгор!
Погребова честь княжого роду! О, боярин Лаврит знав, куди цiлить, i вразив князя Святослава в саме серце. Це говорить не один тiльки Лаврит — коливаються попiд стiнами свiтлицi гарячi вогнi свiчад, у червонкуватому вiдсвiтi проходять перед поглядом князя бородатi, засмаглi обличчя мужiв з Гори, на нього дивиться сотня злих, роздратованих очей...
— Я все сказав, — промовив князь Святослав. — Буде так, як велiла княгиня.
Два днi горiли вогнища на Воздихальницi край Києва-города, i густi, чорнi дими пiдiймалися високо в небо, сповiщаючи про печаль i скорботу старої Гори. Гiнцi гнали, змiнюючи на погостах коней, вiд весi до весi, вiд города до города. Але далекий шлях вiд Києва до Новгорода, Iтиля-рiки, червенських городiв, i там набагато пiзнiше дiзналися про смерть великої княгинi. Сам Київ ховав Ольгу.
Погребова почесть почалася другого дня надвечiр. Тодi до княжого терема, де поклали княгиню, зiбралася вся Гора, i декому — хто був родовитiшим, ближчим до княжого двору — вдалося пробратись у Золоту палату, постояти бiля труни. Бiльшiсть же горян товпились у дворi, бiля ганкiв, попiд стiнами терема.
Вiкна в теремi були зачиненi. Але було чути, як там, усерединi, час вiд часу спiває хор з церкви Iлiї, як ридають i примовляють над княгинею по покону давньому жiнки. Потiм усе в теремi затихло, i раптом на дверях заявились воєводи й бояри, що несли на плечах дубову корсту з тiлом княгинi.
Гора мовчала. Корсту поставили на сани, всипанi свiжими квiтами, поклали кетяг калини, що вже починала червонiти... Так i рушили, гуркочучи на камiннi двору, сани. Одразу за ними пiшов князь Святослав з синами, далi родичi, воєводи, бояри, всi горяни.
Поки проминули Гору й ворота, погребова почесть розтягнулась, вирiвнялась. Тепер вже це був справжнiй княжий похiд, де кожен знав своє мiсце. Попереду всiх, як i належало, крокувала дружина — у шоломах, з луками й мечами бiля поясiв, на довгих древках маяли знамена княжi.
Восьмеро кращих гнiдих коней з княжих табунiв тягли сани, тi самi сани, на яких колись княгиня Ольга їздила по своїх землях. Тiльки зараз на санях стояла дубова корста, поперед неї вiко...
Обличчя в княгинi Ольги було надзвичайно блiде, спокiйне i замислене: нiби хотiла вона ще щось почути на цiй землi, дослухалась.
Перед саньми iшов з хрестом у руках священик Григорiй, поруч з ним — дяки Iраклеон i Прокопій та ще кiлька дiвчат, що сповiдали грецьку вiру. Сумно виголошував священик молiння, а всi дiвчата в один голос повторювали: "Господи, помилуй..."