— Корабель з Феофано сьогоднi ж залишить Константинополь.
Патрiарх Полiєвкт промовив:
— Ти мусиш також скасувати грамоту, скеровану проти церкви, яку пiдписав божевiльний Никифор.
— Скасовую, — одразу ж сказав Iоанн.
Тодi патрiарх зробив знак, i служителi вiдкрили ворота святої Софiї.
...Члени сенату i патрикiї хоч i пiзно, а все ж дiждались — надвечiр новий великий папiя Роман разом з новим етерiархом вiдчинив слоновi ворота Левзiаку — iмператор Вiзантiї Iоанн Цимiсхiй мав їх прийняти в Золотiй палатi.
I в той час, коли вже в сутiнках над морем, бiля кам'яного пам'ятника бика i лева, раби пiдняли з снiгу, поклали в дерев'яний ящик, перенесли яром у храм Апостолiв i потай поставили в склепi, де лежало тiло великого Костянтина, безголовий труп Никифора, саме в цей час безбородi одягали в дивiтисарiй, багряну хламиду, клали на голову вiнець i взували у червонi сандалiї iмператора Iоанна Цимiсхiя.
Був Iоанн невисокого росту, маленькими були i його предки-вiрмени, за що їх, мабуть, i прозвали Цимiсхiями* (*Цимiсхiй — маленький). Та коли логофет вiдкрив захiднi дверi Золотої палати, впустив патрикiїв i сенаторiв i вони впали перед iмператором, усiм здалося, що вiн високий i грiзний.
Iоанн Цимiсхiй сiв у захiднiй каморi на золотому тронi пiд викладеним з мусiї образом Христа — величний, увiнчаний золотою короною, у багрянiй хламидi.
— Многi лiтаї — спiвали за завiсою два хори — iз Софiї й храму Апостолiв.
I забулося навiть те, що тут, у Константинополi, у цьому ж Великому палацi, є ще два iмператори — сини отруєного Романа й Феофано — Василь i Костянтин. Цi iмператори зараз були непотрiбнi, многi лiта бажали тiльки Iоанновi.
Вiн велить кинути якнайбiльше хлiба й вина на торги Константинополя, встановлює сам на них низьку цiну, вiн викликає одного за одним сенаторiв i полководцiв i кожному з них дає нагороду й призначення... Iмператор Iоанн знає, хто його друг, а хто ворог, — i Варду Склiру вiн чiпляє на груди золотий ланцюг i призначає начальником всього вiйська, Iоанну Куркуасу дає золоту печать i наказує бути начальником метальних машин, але призначає нового друнгарiя флоту, нового начальника етерiї, нового великого папiю.
Особливу почесть виявляє iмператор Iоанн до паракимомена Василя, що незмiнне був при iмператорах Костянтинi, Романi й Никифорi i тепер буде при ньому, але називає його не паракимоменом, а проедром* (*Проедр — перший).
Новий iмператор жорстоко карає всiх тих, що були зв'язанi з iмператором Никифором, i всiх, хто може бути йому на завадi. У цю годину з кручi над морем, прив'язавши камiнь до нiг, кинули Льва Валента, наступної ночi брата вбитого iмператора Никифора Льва Фоку мали вивезти на довiчне заслання на острiв Лесбос, а сина його Варда i трьох двоюрiдних братiв — у далеку Каппадокiю, в Амазiю.
З
Пiзньої ночi iмператор Iоанн i проедр Василь залишились удвох у покоях Буколеонського палацу. Вiднинi їм завжди доведеться бути разом. Проедр Василь буде першим у синклiтi, вiн разом з iмператором вирiшуватиме державнi справи, разом житимуть вони у Великому палацi, на виходi Василь стоятиме одразу ж за iмператором, вище вiд усiх магiстрiв i препозитiв, а вночi, коли iмператор спатиме, проедр мусить берегти його спокiй i життя.
I хоч Василь був паракимоменом четвертого вже iмператора, а трьом попередникам пiдготував могили, але зараз все забулося. Вони-iмператор i його проедр — пiзньої години сидiли в покої, вiкна й дверi якого виходили на море, впивались тишею, що панувала в палатi, радiли своєю перемогою.
У покої в золотих свiтильниках горiли свiчi, променi їх освiтлювали на стiнах викладенi з мусiї постатi iмператорiв — вони разом зi своїми жонами i дiтьми, з молитовниками в руках, високо звiвши вгору очi, суворi, мовчазнi iшли навкруг всього покою.
А внизу, на м'яких ложах перед столом, де в корчагах стояло вино, спочивали iмператор Iоанн i проедр Василь.
— Я дуже стомився, — говорив Iоанн, — проте нiбито все закiнчено.
— Мiй василевсе, — ласкаво вiдповiв проедр, — ми готувались дуже добре, передбачили всi дрiбницi, i тому я був певен, що все закiнчиться успiшно...
— Остання нiч була страшна, — згадав Iоанн. — Але, дяка богу, вона минула, тепер ми можемо спочити.
Вони вийшли на широкий балкон, зупинились бiля повитої виноградом колони i задивились на море.
Буря, яка лютувала минулої ночi, стихла. Вiд Босфору вiяв легкий, теплий вiтер. Море було спокiйне, небо чисте, i в ньому низько над обрiєм висiла тоненька срiбляста скибочка мiсяця.
В примарному сяйвi цiєї скибочки та ще фара вони побачили великий корабель, що виходив iз-за рогу пiвострова в море. На кораблi вiтрила були пiднятi, але вiтер з Босфору ледь повiвав, корабель iшов дуже повiльно, все не мiг одiрватись вiд берега.
Коли корабель проходив недалеко вiд Буколеону, проедр Василь сказав:
— Це твiй дромон, василевсе... Вiн прямує до Проту.
— I вона на ньому? — запитав iмператор.
— Так, василевсе, вона там.
I хоч iмператор i проедр не могли нiчого побачити на кораблi, але обом їм здалося, що вони бачать її — Феофано, яка стоїть там на настилi дромона i дивиться на палац, у якому вона тiльки вчора була василiсою.
— Треба зробити так, щоб вона сюди нiколи не поверталась, — сказав Iоанн.
— О василевсе, вона вже нiколи сюди не повернеться, — вiдповiв i посмiхнувся проедр Василь.
А корабель iз пiднятими вiтрилами то з'являвся в променi фара, то зникав на якусь хвилину в нiчнiй iмлi, плив все далi й далi — мимо Буколеону, мимо стiн Константинополя, в глибiнь, у безвiсть...
Так корабель i зник — нiби розтанув у голубiй iмлi Пропонтиди.
— Феофано немає, — полегшено сказав Цимiсхiй, — але є iнший ворог.
Вiн обернувся обличчям до города й Гадати, де над Золотим Рогом де-не-де поблискували вогники, а вдалинi зливались iз небом чорнi гори.
— А чи один тiльки ворог? — запитав проедр Василь.
— Ти говориш правду, — згодився Iоанн, i обличчя його стало хижим i злим. — У нас з тобою є чимало ворогiв — у Константинополi i навiть у святiй Софiї. Беззубий, глухий Полiєвкт — я з ним швидко розплачусь за те, що вiн зробив сьогоднi. I доки, доки iмператори ромеїв повиннi терпiти над собою владу патрiархiв?.. Але найстрашнiший наш ворог сьогоднi — Русь...