Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидiти на конi i що часом хочеться виїхати на високу могилу, витягнутись на травi, спочити. Нi, воєводi, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв пiд стiнами Константинополя, негоже сидiти на землi, лiпше вже їхати на конi до кiнця.
Та й не тiльки це змушує Асмуса супроводжувати княжича Святослава. Йому випала щаслива доля. З дитячих лiт пестить вiн княжича, переказує йому все, що знає, вчить тому, що сам умiє, готує Святослава до вокняжiння.
От i зараз їдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милується небом i землею, впивається пахощами трав, а вiдтак починає розпитувати Асмуса.
Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiгає й пробiгає свiжий вiтер, струшує росу з трав, розгойдує, хилить до землi бiлi квiти ромену, жовтi сережки шальвiї; тiльки тирса супротивиться — пiдiймає вгору свої пружнi остi, й мiнлива сивина затягає поле з краю в край.
Княжич Святослав з дружиною своєю їде шляхом, що повився мiж могил, на вершинах яких стоять сiрi, витесанi з каменю постатi богатирiв, якi в давнi часи боронили цю землю. Це — Залозний шлях, гостинець, яким їздять купцi-гостi. Вiн тягнеться вiд города Києва до Iтиля-рiки, ним можна їхати день, два, тиждень, не побачивши людини, тiльки в травi сюрчатимуть коники, високо вгорi спiватимуть жайворонки, на схилах могил iнодi засвистить байбак, а ген-ген на обрiї промчить, як хмара, табун диких коней.
Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, проїхати десяток поприщ, i очам вiдкриються села, городища, ниви, сади, колодязi. З давнiх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б'ють звiра в лiсах, що перетинають поле, ловлять рибу в рiках, якi тихо несуть свої води до Днiпра.
От про цю землю, про поле, яким вони їдуть, про далину, в якiй встають марева, i розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса.
— I що там? — показує княжич рукою на пiвнiч.
— Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли їхати все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi, Новгород i Крижаний окiян. А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни...
— I всюди до окiяну живуть нашi язики?
— Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут, у полi й над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Iтиля-рiки i порiднились з нашими племенами.
— I всi вони тягнуть до Києва?
— Так, княжичу, усi вони чують Київ, бо без нього загинуть. От тiльки в'ятичi, — вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрiєм висiла рожева хмара, — дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Iтилю, що також сукупно з хозарами.
— Звiдки ж взялися цi хозари? — запитує княжич. Асмус замислюється.
— Там, над Iтилем, — поволi вiдповiдає вiн, — жили ранiше нашi люди, нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашої вiри, чужого роду...
— То треба було їх не пускати, бити.
— Не пускали, били, — вiдповiдає Асмус, торкаючись перебитої руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. — Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантiєю, а тим часом хозари сiли над Iтилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юдеї, з iмператором Вiзантiї — християнами, от i мусимо ми їм платити дань...
Святослав зупиняє коня. Сiрими своїми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрiєм.
— I далеко до цих хозарiв? — запитує вiн. Зупиняє коня й Асмус, дивиться на хмару.
— Оцим полем, — повiльно говорить вiн, — треба їхати повний круг мiсяця, й тодi буде Iтиль-рiка.
— А далi, далi?
— За Iтилем-рiкою, — веде далi Асмус, — буде Джурджанське, а як по-нашому — Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики — Вiрменiя, Персида, Ватр, Сiрiя, Мiдiя, Вавiлон, Аравiя, Iндiя, а ген-ген — хинцi...
Асмус примружує очi, пригадує.
— А в полуденних землях, он там, — показує вiн рукою, — за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там Еюпет, Фiва...
— I ти скрiзь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зiтхає.
— Свiт великий, княжичу мiй, — каже вiн, — i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, свої язики й роди, їх я, княжичу, знаю i люблю...
Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття.
Хтось з дружинникiв дiстав з торби шматок конини, покраяв її тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум'ї i перший шматок подав княжичевi.
Це була дуже добра вечеря — м'ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Києва, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на своїх крилах у далину й майбутнє.
У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша, — вiчна, здавалося, i все ж неповторна.
Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле — пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили.
Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками своїми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi.
У й Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам'яної постатi богатиря на могилi.
— От i стемнiло, — стиха говорив вiн. — Нiч... Чуєш, княжичу, як пливе земля?
— Куди?
— Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах.
— А вгорi що над нами?
Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки.
— Небо — також окiян, зорi — свiчада богiв, — долiтав його голос. — Там, далеко-далеко, є острiв Буян з алатир-каменю, де живуть Перун i богиня Лада, лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв... Там, — вiн показав на схiдну частину неба, — буде вирiй, де течуть рiки з молока i меду; там, — вiн показав на захiд, — чорний окiян, куди на нiч зникає сонце, а вдень ховаються зорi...