— Ти помилився, Iоанне, — засмiялась у темрявi Феофано. — Ти повинен був взяти город раптово, силою...
— Але ж я виконував наказ iмператора, — виправдувався Iоанн. — Хто ж iз нас тодi дурень — вiн чи я?
Феофайо не вiдповiла на його питання, а стиха промовила:
— Буває, що все треба робити раптово, силою.
— Саме так i зробив сьогоднi Никифор, — пожартував Iоанн. — Зовсiм несподiвано як василевс вiн позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол i звелiв виїхати до Вiрменiї.
— Сила перемагає силу, а ти перемiг Никифора, — прошепотiла Феофано.
— Так, за все, що вiн менi зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. В Кесарiї за мною стояло вiйсько i полководцi. У Константинополi я маю тiльки одного друга, i це ти.
— Це не робиться одразу, — ти поволi збереш своїх прихильникiв i в Константинополi.
— Вiн наказав менi виїхати з Константинополя.
— Никифор дозволив тобi залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палацi.
— Феофано! — прошепотiв вiн. — Якщо ти менi допоможеш, я знайду шлях не тiльки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нiхто нiколи не любив, i коли його не стане, .я покладу до нiг твоїх всю Вiзантiю.
Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його головi.
— Марно ти думаєш, — тихо промовила вона, — що я не маю сьогоднi Вiзантiї. Пустi слова, що нею керує Никифор. Я керую ним... i Вiзантiєю. Але менi цього мало. Прийшов час, щоб iмперiя керувала всiм свiтом. А Никифор не може цього зробити.
— Хто ж, Феофано, може це зробити?
— Ти разом зi мною. Можеш не поспiшати. Мої люди стоять скрiзь у гiнекеї...
Iоанн Цимiсхiй повернувся з Буколеону перед свiтанком тим самим шляхом, яким туди й потрапив. Євнухи, що вартували в сiнях гiнекею, вивели його потайним ходом за захiднi мури Буколеону. Там Iоанна ждало кiлька легiонерiв. Разом з ними вiн пiшов яром на пiвнiч, далеко обминув Iподром, вийшов до пiвденно-захiдних стiн Великого палацу й опинився у городi. Там Iоанновi вже нiкого було боятись.
Феофано не спала. Вона лежала iз заплющеними очима у своїй опочивальнi, була стомлена, проте задоволена i щаслива.
Багато знала й могла б розповiсти ця опочивальня василiси ромеїв, у якiй тепер лежала Феофано. Коли б речi мали голос, то зробленi з бiлого карарського i зеленого фессалiйського мармуру, оздобленi порфiром, срiблом, золотом i мусiями стелi, пiдлога, що нагадувала квiтник, завiшанi iконами стiни — все це кричало й стогнало б вiд того, що довелося побачити.
А все ж цi стiни нiколи не бачили й не знали того, що робила Феофано. У кволому, мерехтливому промiннi нового дня, що просочувалось крiзь завiшенi вiкна в опочивальню, вона лежала й пригадувала, як паракимомен постiльничий Василь дав її свекровi iмператоровi Костянтину отруту, яку вона сама приготувала, як разом iз Василем дали вони отруту й чоловiку її — iмператору Роману, як разом iз тим самим Василем i ще кiлькома полководцями, що дiяли з ними, вiнчали на престол Никифора...
Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у сiдлi, що перед своїми iконами проводив часу бiльше, нiж на золотому тронi. I вiн ще думає скорити Азiю, Болгарiю, Русь? Нi, не такого iмператора хотiла мати Феофано.
Її очi давно вже зупинились на Цимiсхiї. Любов — нi, i його Феофано не любила, як не любила нiколи й нiкого; їй було просто приємно, що Iоанн — пристрасний, меткий, вiн — це сама бачила Феофано — мiг розiгнатись i перестрибнути через шестеро коней.
Феофано давно вирiшила вбити Никифора, iмператором мусить бути Iоанн. Вона тiльки не знала, хто це має зробити. Паракимомен Василь — нi, йому було небезпечно труїти третього iмператора...
Вона думала ще про одне. Феофано починала непокоїтись, що постiльничий Василь був її спiльником у вбивствi двох iмператорiв, а тепер допомагатиме вбити третього. Такий спiльник був небезпечний, вiн надто багато знав — його треба було прибрати.
Коли в опочивальнi стало виднiше, Феофано встала, пiшла до потайної схованки в стiнi, розчинила її дверцята i вийняла звiдти ще одну отруту, придбану в єгипетських купцiв. Вона дiяла одразу, на смерть, i призначалась паракимомену Василевi.
9
Пiзнього вечора Георгiй Сурсувул з кiлькома бо-їлами i невеликою дружиною примчав до Преслави. Усi були запорошенi, стомленi, у Сурсувула зяяла на чолi рана.
Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо, як тiльки вiн зупинив коня перед палацом, до нього кинулись з усiх кiнцiв боляри. Сурсувул нiчого не вiдповiв на їхнi питання, тiльки роздратовано махнув рукою i попрямував просто до покоїв кесаря Петра. З вигляду Сурсувула боляри зрозумiли, що добра не ждати...
А Сурсувул бiг покоями царя. Сторожа догiдливо розступалась перед ним i проводжала низькими поклонами.
Але що це? Зайшовши до одного з покоїв, вiн почув, як десь близько спiває великий хор чоловiкiв. Хор спiвав урочисто, дужо:
Слава на небi боговi, i на землi мир...
Роздратований Сурсувул вiдчинив ще однi дверi. Хто в царському палацi смiє говорити i спiвати про мир, коли над Дунаєм гине слава Болгарiї?
I коли Сурсувул на всю силу своєї руки вiдчинив ще однi дверi, то побачив, що там пiд стiною стоїть хор, а посеред покою кiлька священикiв пiдняли хрест над ченцем, що схилив голову до пiдлоги.
— Що тут робиться?! — крикнув Сурсувул.
Чернець пiдвiв голову, i Сурсувул побачив кесаря
Петра — у чернечiй рясi, блiдого, з довгим волоссям —
зовсiм не схожого на самого себе.
— Кесарю! — заволав Сурсувул. — Ми вiдступаємо... Iде останнiй бiй...
Найбiльше цi слова вразили, мабуть, спiвакiв та ще священикiв. Спiваки обiрвали спiв i, намагаючись не тупотiти ногами, вийшли в сусiднiй покiй. Священики опустили хрести й одступили назад...
Тiльки кесар Петро не змiнився й не здригнувся, почувши слова Сурсувула, бо те, либонь, що вiн пережив до появи болярина, було страшнiшим, нiж те, що йому сказав Сурсувул. Кесар все ще стояв на колiнах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав:
— Ти шукаєш кесаря? Але його тут немає...
— Що ти говориш, кесарю? Що чую вiд тебе?
— Те, що я сказав... Кесаря Петра, якого ти шукаєш, тут немає. Є тiльки чернець Петро. Продовжуйте, священики! — сказав вiн байдуже.