— Вони жорстоко розплатяться за це камiння, — сказав iмператор паракимомену Василевi. — Наша етерiя повинна перевернути весь город...
Над Константинополем висiли важкi хмари, вiд галатського берега вiяв холодний вiтер. Обличчя iмператора було сердите, вiн стояв мовчазний, замислений, довге, чорне колись волосся, рясно посiчене тепер сивиною, куйовдилось вiд вiтру. Темнi очi з-пiд густих, кошлатих брiв похмуро дивились на галатський берег.
Через кiлька днiв тривога iмператора Никифора розвiялась — до Константинополя повернувся стратопедарх патрикiй Петро. Iз своїми легiонами вiн швидко пройшов Сiрiю, оточив Антiохiю, поставив тарани й метальнi машини, запалив мiст грецьким огнем i взяв Антiохiю. До Константинополя вiн привiз безлiч полонених, скарби.
Iмператор Никифор почував себе переможцем. Вiн сам вручив велику нагороду патрикiю Петру. Оскiльки ж звiстка про падiння Антiохiї була одержана напередоднi свята архiстратига Михайла, велiв зробити вихiд у святу Софiю.
Але ще до цього виходу вiн зустрiв у Буколеонi Iоанна Цимiсхiя. I тодi iмператора прорвало, вiн вибухнув страшним гнiвом.
— Як мiг ти допустити, — заволав вiн на Цимiсхiя, — щоб я у цей важкий для Вiзантiї час знiмав великi сили з меж Болгарiї i посилав їх у Сiрiю!..
— Великий iмператоре, — вiдповiв Цимiсхiй. — Я дiяв, як ти велiв, — берiг Антiохiю, що є третiм городом свiту, i намагався взяти її облогою.
— Безумець! Твоя облога затягнулась на цiлий рiк. А патрикiй Петро взяв Антiохiю за один день.
— Вiн розбив стiни, спалив половину города, не залишив каменя на каменi.
— Бувають часи, — крикнув роздратований iмператор, — коли треба руйнувати не тiльки городи, а цiлi землi, не шкодувати нiкого й нiчого! Патрикiй Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами.
— Це правда! — промовив Iоанн. — Антiохiя тепер найбiднiший город свiту, вона не скоро встане з руїн i попелу.
— Ти смiєш мене осуджувати! — закричав нестямно Никифор. — Паракимомене Василю! Вiднинi Iоанн Цимiсхiй не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, їдь у свою Вiрменiю, тобi немає мiсця в Константинополi.
Тiльки пiсля цього iмператор Никифор вгамував свiй гнiв, рушив до камор Золотої палати, щоб одягти там пишний свiй одяг, почати вихiд, слухати урочистi спiви хорiв, славослов'я димотiв i динархiв* (*Димоти i динархи — партiї Iподрому.).
Проте цi славослов'я не приносили тепер йому, як ранiше, втiхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душi. Вiн iшов, сивий, похилений, час вiд часу боязко оглядався навкруг...
Це вже був не той славетний полководець, одного iменi якого боялись Сiрiя й Палестина, який велiв колись своєму вiйську рубати голови крiтянам i кидати їх на ворогiв, який ходив на Антiохiю й каменя на каменi не залишив вiд городiв агарян, якого всi волiли мати спiльником i владарем, але не ворогом.
Тепер iмператор Никифор тремтiв перед iншими, чорнi передчуття обгортали його...
I зараз цi передчуття не обдурили iмператора. Вiн стояв i молився в своєму паракиптику* (*Паракиптик — закрита ложа iмператора в соборi.), час вiд часу падав навколiшки i схилявся чолом до холодної мармурової пiдлоги.
Але що це? Коли вiн раптом одiрвав важку голову вiд пiдлоги, то побачив перед собою ченця в темнiй рясi, iз закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку.
— Що це? Хто ти? — прошепотiв iмператор, але мимоволi торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями своєї руки... I тодi чернець зник так само несподiвано, як i з'явився.
У руцi iмператора був папiрець. Вiн розгорнув його, пiднiс ближче до очей i при мерехтливому свiтлi лампад прочитав:
"Iмператоре! Доля вiдкрила менi, нiкчемному черв'яковi, що ти, коли мине вересень, третього мiсяця пiдеш iз цього життя..."
Iмператор ступив уперед, вiдкрив завiсу паракипти-ка, яка вiддiляла його вiд мутаторiя* (*Мутаторiй — покої iмператора в Софiї.). Там один за одним, всi в темних рясах, iшли ченцi. Але який iз них дав записку?
7
I була єдина втiха в iмператора Никифора i єдина людина, якiй вiн поки що вiрив у Великому палацi, — його жона, iмператриця Феофано.
Їй тодi минало тридцять рокiв, i якщо ранiше, в днi молодостi, вона нагадувала лозу, на якiй тiльки наливаються вкритi нiжним пилком таємничо-привабливi грона, то тепер це була лоза дозрiла.
Вона мала досконалi, нiби виточенi з мармуру, форми, нiжнi руки її з довгими гнучкими пальцями схожi були на лебединi крила, тугi перса — на соковитi плоди, ноги її — о, тим ногам заздрили всi жiнки Константинополя!
Чудове було в неї й обличчя — з великими, темними, схожими на двi маслини пiд чорними бровами очима, тонка шкiра її нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках її виступали, як дивнi троянди, рум'янцi, уста її — невеликi, але чiтко окресленi, — не мали нi єдиної зморщечки. Нi, iмператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жiнок Вiзантiї й усього свiту!
Поряд з нею iмператор Никифор — сивуватий, не в мiру повний, брезклий, малоговiркий i малорухливий —виглядав старим, невправним, незугарним. Але вiн не здавався, вiн нестямно любив i хотiв, щоб його любила Феофано, єдина, найкраща в свiтi...
Вiн багато через неї зазнав. Це ж тодi, коли ще живий був iмператор Костянтин i престолонаступник Роман, вiн, як близька до царської родини людина, запрошений був i став хрещеним батьком дiтей Феофано — синiв Василя i Костянтина. Цього для нього тодi було досить. Хрещений батько порфiрородних — так почався зв'язок мiж Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем.
Пiзнiше, правда, це кумiвство стало лихим для Никифора Фоки. Коли, пiсля отруєння Костянтина, а пiзнiше й Романа, учорашнiй полководець сам став iмператором Вiзантiї й наступного дня звернувся до патрiарха Полiєвкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патрiарх вiдповiв, що Феофано, як мати хрещених ним дiтей, його кума, не може стати дружиною Никифора, i новоявленому iмператору не лишалось нiчого, як вдатись до шахрайства: вiн заявив i довiв патрiарху, що хрещеним батьком дiтей був не вiн... а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.
Тодi для нього почався нiбито щасливий час. Вiн був з Феофано, дарував їй незчисленнi скарби, вiддавав городи й цiлi землi в Європi й Азiї. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азiю на агарян, що повстали проти iмперiї, вiн взяв з собою Феофано...