— Цвiтана — жона, а всi — болгари, смерди, парики, — тихо сказав Ангел.
— Смерди?
— Так, смерди...
Вони замовкли. Мовчав i стан. Далеко в лузi горiв вогонь, i ледь долiтали звiдти голоси — там палили мертвих. А мiж тим навкруг було дуже тихо.
I в цiй тишi Микула почув, як десь близько серед темної ночi вдарив перепел. Вражений Микула навiть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумiвши, що зацiкавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обоє вони довго слухали, як пристрасно б'є в житах перепел, i навiть заплющили очi вiд невимовного задоволення, яке заповнило їм груди.
— Чувай... Добер глас, — сказав Ангел. — Чудо!
— Правду говориш, — згодився Микула. — Голос добрий.
Микула розумiв не всi його слова. Але вiн розумiв головне: отут, на луках над Дунаєм, i скрiзь далi в гори є городи, є села, i скрiзь тут живуть болгари. У селах вони випалюють лiси, сiють рiзне жито, в горах пасуть худобу. I ще недавно вони жили великими родами, пересувались в долинах i на горах, а зараз, коли скрiзь стали городи, — осiли, сидять на мiсцi.
— Не бува чловек сам да iска смертi сi, — продовжував Ангел. — Але каган далеко, бог — високо* (*Людина не стане сама собi шукати смертi. Але каган далеко, бог — високо).
Важко, як розумiв з слiв Ангела Микула, жити зараз на долинi i в горах. У Преславi сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому Переяславцi, — боляри, у жупах — кметi. А вже в них є чимало тiунiв-перперакiв — i житаре, i винаре, десяткаре, сенаре, — жито беруть кадями, вино — бочками, вiд худоби — десятину. А над усе — ромеї, — i це добре знав Ангел.
— Брат мiй загина од руката на ромеєц... докато очитi мi вйждат, аз ще буду враг на ромеїте... Нека буду трижда проклят, ако се откажа от думите се...* (*Брат мiй загинув вiд руки ромеїв, i я, доки бачу очима, буду ворогом ромеїв. Проклят тричi буду, якщо порушу слово)
— Бачу, боляче тобi, — сказав Микула, — мабуть, розв'яжу я тобi краще руки.
— Болi... Розверж, Микул...
Микула розв'язав мотузки на руках Ангела й сказав:
— Ноги сам розв'яжи!
Ангел швидко розв'язав ноги й витягнув їх на травi.
— Ти, мабуть, i їсти хочеш? Вiзьми хлiба.
— Спасибi, — подякував Ангел. — Ти, Микул, си мi, като брат...* (*Ти, Микуло, менi як брат)
I вiн смачно їв шматок хлiба, який йому дав Микула.
У Микули було гарно на душi. Вiн запитав:
— Ти нiкуди не пiдеш, Ангеле?
— Ой нi, — вiдповiв той. — I куди? Чувай, Микул, ерам мi є. Бог да тi даде довгий живот i да позлати устата за думи, аще менi сказав. Сляп аз бях. Не войник я тепер на цар Петро, страх, страх то був * (*Соромно менi. Нехай бог дає тобi довге життя й обзолотить твої уста за те, що ти менi сказав. Слiпий я був. Не вояка я тепер царевi Петру, страх, страх то був).
Микула поклав пiд голову руку й одразу почав дрiмати. Напiвзаплющивши очi, бачив Микула далекi вогнi на полi, i чомусь нагадали вони йому вогнi над Днiпром. Вогнi наближались, i скоро Микула побачив близько Вiсту. Вона дивилась великими, добрими очима, а потiм поклала йому на голову руку. Так i заснув Микула.
Коли вiн прокинувся, ледь починало свiтати. Просто перед собою Микула побачив вкриту росою траву, мотузки, якими був зв'язаний Ангел, чиюсь спину, за нею голови, ноги. Люди ще спали.
Не було тiльки Ангела, — навiть трава, на якiй той лежав звечора, також припала росою. Микула сiв. Озирнувся. Ангела не було.
Тодi Микула схопився швидко на ноги й подивився, чи лежать на землi його шолом, лук з стрiлами й меч. Зброя була на мiсцi.
Вiн пiшов, обминаючи людей, якi покотом лежали скрiзь на травi. Гiрко було Микулi, що Ангел утiк, образа обгортала його душу.
I раптом Микула зупинився. Вийшовши на пагорок, вiн побачив Ангела.
Той сидiв спиною до нього, але Микула одразу пiзнав болгарина, широкi його плечi, всю постать. Ангел щось говорив, розмахував правою рукою, а перед ним сидiли й уважно дослухались до його слiв кiлька руських воїв.
— Там шлях на Преславу, — говорив Ангел. — Вiдаю, як пройти в горах.
Трохи обминувши цих людей, щоб не заважати розмовi, Микула спустився з пагорка, побачив джерело, став на колiна, схилився й напився свiжої води, яка пахла небом i ранком.
5
Нiч спустила шати над Доростолом, у темному небi запалилися й вiдбилися на плесi Дунаю зорi, повiяв вечiрнiй теплий вiтер з моря.
Тодi в Доростолi стихли крики й брязкiт зброї — сiча скiнчилася, город упав, вої руськi ждали, що звелить їм князь, жителi тремтiли вiд страху.
Вони боялись i тремтiли вiд страху немарно — тут, у Доростолi, де сходились вiтри з Руського моря й Родопiв, тягнувся шлях з пiвночi на пiвдень по Дунаю i ще один великий шлях iз сходу на захiд сонця — понад морем. У того, хто сидiв у Доростолi, були ключi вiд Дунаю, моря, степiв, поля.
Через це давнi ще iмператори ромеїв, що завжди прагнули поширити свої межi на схiд, iз жорстокими, смертельними боями доходили сюди, ставили понад Дунаєм городи-фортецi, вони ж поклали i перший камiнь Доростола.
Але мiсцевi племена, що жили тут одвiку й говорили такою ж мовою, як i племена над Днiпром i Руським морем, а пiзнiше й болгари, що з далекого сходу прийшли сюди й порiднились, злилися з мiсцевими племенами, не хотiли мати над собою iмператорiв римських. Тут, на берегах Дунаю, вони їх не раз били, гнали до Константинополя.
Багато довелося пережити й вистраждати Доростолу вiд iмператорiв римських. Крiм їхнiх воїв, стiни города бачили багато орд iнших, — i всi вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в неволю, робили своїми рабами чоловiкiв, юнакiв, дiвчат.
I цього вечора, коли закiнчилась сiча над Доростолом, люди в будинках, хижах i землянках города не спали. Кожен iз них думав, що буде далi. Чоловiки з синами збирались тiкати в Родопи, матерi ховали дочок в печерах.
Темної ночi руськi вої iз смолоскипами в руках ходили вiд хижi до хижi, грюкали в дверi, велiли всiм збиратись на площi бiля палацу кметя * (*Кметь — управитель областi).
Скоро площа була заповнена, мужi болгарськi товпились, тихо мiж собою розмовляли. Це були невеселi розмови — на воротах i стiнах города стояли руськi вої, нiчна сторожа ходила вулицями, вої руськi стояли й наокруг.