"Важко жити людинi, яка не має нi роду свого, нi рiдної землi", — подумав Святослав.
I коли Калокiр пiдiйшов до князя, без толковинiв запропонував йому походити на косах, бо вiн, мовляв, має щось сказати, князь Святослав не схотiв iти з василiком. Вiн сказав Калокiру, що має багато дiла з воями, а говоритиме з василiком вже в Болгарiї.
Калокiр довго пiсля цього стояв сам на слiпучо-бiлiй косi, схожий у своєму темному одязi на високу жердину, i все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрiї, на хвилi.
Надвечiр усi лодiї зiбрались на Бiлих берегах. Ще завидна вони переїхали до острова Елферiя* (*Острiв Елферiя — сучасна Березань), щоб там безпечно налити повнi бочки прiсної води, оглянути перед далекою дорогою щогли, реї, вiтрила.
Наступного дня дуже рано, тiльки денниця запалилась у небi, на лодiях пiдняли укотi, поставили вiтрила. Пiд свiжим вранiшнiм вiтром, нiби чайки, що розправляють крила, лодiї одривались одна по однiй вiд Бiлих берегiв, виходили ключами у безмежне Руське море.
Свiжий вiтер зi сходу не вщух за нiч. На тлi темно-синього неба, на якому ще палахкотiли зорi, вималювались обриси щогл i вiтрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосiв, в уключинах рипiли весла.
Зробивши широке пiвколо, лодiї розгорнулись по чотири-п'ять у ряд i, то пiдiймаючись на високiй хвилi, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захiд.
У цю передсвiтанкову годину море, нiби стомившись вiд безугавної шаленої ночi, було роздратоване, зле. На сходi ледь-ледь прорiзалась золота смужечка свiтанку. Низько над морем мчали розiрванi на шмаття хмари. З шумом i плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летiли, вирували розлютованi хвилi. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сiру пiну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летiли сполошенi чайки й скиглили: "Ки-и-ги... Ки-и-ги!.."
Раптом небом пропливли спочатку бузковi, далi рожевi, а потiм голубi пасмуги. Враз згасли, нiби провалилися в безодню, всi зорi, тiльки одна iз них — така ясна, зеленкувата, як дорогоцiнний камiнь iзмарагд, — ще спробувала трепетати, нiби спiймана в сiтку риба, i також зникла. Останнi шматки хмар росою впали на хвилi, небо стало чистим, голубим, вiтер дихнув теплотою, на море впала тиша — злягли хвилi, замовкли чайки. I тодi край неба спалахнула, загорiлася i встала золота корона, ще якась мить — i корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить — i над обрiєм уже сяяло сонце, таке гаряче, таке слiпуче, що на нього боляче було дивитись...
На лодiях у цю хвилину нiхто не спав. Хто з дружинникiв прибирав у човнах, хто порався бiля вiтрил, хто лагодив зброю — чистив щит, гострив спис, одточу-вав меч, а хто готував страву, — але всi вони, як велiв покон, встали, коли сонце з'явилось на обрiї. Бо сонце — це дарунок богiв, це — життя, це — радiсть, щастя. Вої промовляли слова молитви:
Сонце! Ти тiкаєш вiд нас —i настає холодна, темна нiч.
Сонце! Ти встаєш — i навкруг з'являється життя, зацвiтає земля i радiють люди.
Спасибi Перуну, що кожного ранку посилає нам сонце,
Славимо й тебе — ясне, гаряче, життєдайне сонце!
Князь Святослав, що тiльки-но вмився свiжою солоною водою i що так само, як i всi його вої, стояв у цю хвилину на носi лодiї, чув, як лунають цi слова, i душу його пройняли трепет, радiсть, щастя життя.
4
У той час, коли князь Святослав на п'ятистах лодiях, маючи тисяч двадцять воїв, плив Днiпром, а далi Руським морем, вої земель Русi, яких було тисяч тридцять, на чолi з князем Улiбом i воєводою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом.
Тут, у полi, їм треба було стерегтись печенiгiв, чотири орди яких пересувались тодi мiж Доном i Днiпром, ще чотири блукали над порогами i на правому березi Днiпра на чолi з каганом Курею.
На своїх маленьких, але жилавих i невтомних конях печенiги хмарою пересувались у полi, де не було дорiг, на нiч ставали улусами, до яких на той час пiдтягались кибитки з жонами, дiтьми й скарбом. А на ранок тiльки самотнiй димок, прим'ята тирса та кiнський кiзяк залишались на мiсцi, де вони стояли.
Вої Русi, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всi цi орди разом. А все ж, починаючи вiд самого Києва, далеко попереду, так, що її навiть не було видно, їхала, розсипавшись широким пiвколом, сторожа, їхала сторожа й понад самим берегом Днiпра, а також i на захiд вiд вiйська, й край поля. По двоє, по троє на конях прямували вони в полi. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самi ж виходили на вершину i довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись вiд слiпучих променiв сонця, дивились у далечiнь.
Широке, безмежне поле лежало перед ними. У цю весняну пору було воно свiже, пахуче, все застелене травами, всiяне квiтами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера вiд талих снiгiв, на берегах їх хилились пiд подихом вiтру i шумiли комишi, по землi там повзла молода, соковита гусятниця, у якiй у найбiльшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, мiж стеблами жовтими й червоними вогниками жеврiли тюльпани, колихались голубi гiацинти.
Полю не було нi кiнця, нi меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокiйне, безбережне море, i тiльки високi могили, якi синiли вдалинi над Днiпром i довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свiдчили про те, що тут не зайжди було так тихо й спокiйно, що земля, на якiй тепер так буйно росли трави й цвiли квiти, полита людською кров'ю.
I зараз сторожа зосереджено дивилась у далечiнь степiв, пильнувала, щоб звiдти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полi нiкого не було видно. Вдалинi пропливав табун, але то були дикi конi. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвiсть горбоноса сайгаї Далеко в полi, як вої, крокували дрохви, на могилi, поряд з сторожею, вилазив iз нори й починав свистiти байбак, iз трав пурхали й нiби по невидимих схiдцях пiдiймались у небо жайворони, вони висiли так високо, що їх не можна було помiтити оком. Тихо, спокiйно було в полi.