Підгодувала матір яєчнею, постелила їй на ліжку, сама лягла на дивані — і наснився Лєні вінок, що б’ється під льодом, "ой на Івана Купала там ластівонька купалась, на беріжечку сушилась, білим рушничком втиралась", мати зітхала на м’якій постелі, "кругом сказотнява... зникає птаство, і сірі дзвінкоголосі журавлі плавним танцем не різьбляться на вечеровому обрії, і лілові на волах припутні не виколисують з неба пісень любові, і міцнопалі з поперечними басамугами, з білим надбрів’ям яструби не випасають в сутіні кажанву біля скирд, життя безкриліє", їй привидівся Іван, геть мізерний, лице защетинене, стручки волосся вибилися з-під шкіряного картуза, рукою тримається за одверину і човгає зап’ятком об білий, вилизаний росою носок кирзака, сінешня лампочка ояснює залатані на колінах кортові штани, брезентуху, звідки виймає і мне долонями колоски жита, видмухує на долівку полову, з двох пучок годує Анну зерном, сестра цілує його обмазучену між пальців, здуту п’явчатим прожиллям руку, він плаче, гладить її уквітчану волошковим вінком голову, — баба прокинулась і побачила кров котячих очей на стільці, перехрестила стіни, "прокляття перелетіло на голову Анни? на ухажорів неїних? на дітей?... Господи, помилуй безпутню дочку мою, зжалься над нею, зціли біснування її і пошли милосердну надію, і спокій замість гордині, не доведи до гріха". На кухні вітер цокав защібкою об кватирку, і стара вкрилася з головою, маючи рано вставати на електричку.
37
Андрій приїхав пізнім автобусом, вечеряючи, міркував, яким побитом підступити з простягненою рукою; мати заплющено куняла, присунувши табуретку до груби, нічогісінько не розпитувала, дещо за Надю довідавшись від людей, мовчки слухала, як син доїдає омлет і ложкою шкребе по пательні; вона не здужала задрімнути від металевого шкработу, від мертвотного духу попелу із прогорілої духовки, зрідка заплющувалась, перебирала френзлі тернової хустки, син філіжанкою черпав воду, капки цяткували підлогу; мати спиною дотулялась до обшурованої цегли, тамувала неміч і гул в ногах, не сміла повірити кращому, як і звітреному теплу давно схололої грубки.
Андрієві було мулько під скомшеною ковдрою, по яблунях у садку брив вітрюган, голосами сімейних портретів, голосами рідні, що товклась раніш під однією покрівлею, оживляв хату, "в кутку фотографія батькового діда Василя, ще як за царя і отєчєство уланом служив, на кашкеті пучок кінського хвоста, в руці біла хустина, що прикриває латочку на коліні, збоку пізніша фотокартка, де на возі до цвинтара везуть порубаного махновцями прадіда, і сельчани, і родичі, і баба Катерина, і Василева дружина Марфа, і кремезний Василь однією рукою обсмикує сталінку, другою замахнувся на понурених коней, колеса мнуть солом’яну потерть, по розгаслій дорозі юрба зникає в похоронну безодню тридцятих років, коли Василь, маючи семеро душ сім’ї, одвів конячин до колгоспної обори з усуспільненою худобою, здичавілий голодний товар затоптував, на шматки рвав ягнят, які повгрузали на тирловищі, хтось проворний вночі плюхнув до жолоба чимирицевого пійла, "врєдітєльство" приписали бідному Василеві, "уланом служив, а также єсть дані про гайдамаччину", Василь перехрестив дітям лоби, в двері загупали прикладами, глухо з розвороту забухкали каблуками, господар шасьнув через вікно, за левадою закинув на плече обмотану гонучею сокиру, теслярувати подавсь, на степу лісовики ґендлювали цвинтарним деревом, ночами по нових хатах людям вчувався шерех вінків на хрестах, тепло не трималося стін, печі диміли від кепської тяги, ніхто добра не зажив по запліснявілих світлицях, Василь, витесуючи крокви, розпізнавав, де дзвінка лісова деревина, де захирілий на кладовищі стовбур, проте змовчував, "годують, платню зерном дають, чого ще тра", пшеницю в завузленому мішечку лісовики поночі відвозили Марфі, час був лихий, одному лучче не вештатись, про ковбасників, що чатували по засідках, ходили чутки, Василь геть здороживсь по заробітках, ноги в наброджених чоботиськах посиніли від таловиці, та й руки спухли, харчів чимбільше відсилав для родини, за минулого літа набачивсь страхотняви, на станції четверо немічних людей заліплювали подорожником вавки з пухлятиною, по черзі чиргикали старезну липу, дерево захрапотіло гіллям, голодні допались до вощин у дуплі, рій обліплював лиця, потім вони зривали дрантя з плечей, рачкували, чорними від трутнів нігтями до крові дерли животи, злишаєні медовим потом, на Пасху гріх було не похристосатись вдома, Василь пхнув за пояс сокиру, поверх пшениці в мішечку спакував сало, крашанки, пару свищиків для дітлашні, на шляху подибував подорожніх, запалі очі сіріли відчаєм, по торбах чувся дзвенькіт ікон об розкрадені по церквах срібні хрести, люди сунули в Західну; смеркалося, заманячів над рікою млин, туман валував по обниззі, Василь плечем турнув двері, зайшов напетлювати муки, пахло кишами, на буржуйці сичала пательня, гурт общетинених п’яних ґевалів різався в карти на поцюканому столі, мутноокий сутулий мугирака з приклеєною до губи козячою ніжкою валуном на діжці пригнітив дубові кружки, Василеві піднесли гранчак сивухи, на тесакові шмат гарячої ковбаси, цибулину, "Христос воскрес, люди добрі", по селах Антонюк лютував, до Марфи найчастіше присікувався, "в банді чоловік, вон із хати", Марфа лишила дітей на братову, давай напитувати по людях, кажуть, "бачили твого Василя, в постоликах клигав", на станції розхристаний матрос шарпав гармошку,— "танцюйте цьоцю, всеодно Сталін і Троцький украли хліб сироцький". На хуторі Марфа зміняла хустку на пригірщ пшона, "хліва мені Василь зіпнув, ото добрий тесля, тріску до тріски складає, зерно спетлювати йшов", послизнулася Марфа біля криниці в голубому накипі криги, запила пшоно, простоволоса, хворобливо рум’яна добилася до млина, міліція в рипучих портупеях викочувала з дверей діжу, що важко гупала на сходинах, по одному виводила пов’язаних посторонками чоловіків, один присутулений харкав кров’ю, матюжив "оперів", на гірчичному льоду Марфа впізнала сокиру й Василеву на тім’ї проламану голову; видно, п’янезні полінувалися продовбати ополонку; прийшли додому, братова й п’ятеро дітей спухли, преставилися на Фомину неділю, старша, Валя, прибилася до циган, Марфа з дочкою Женькою пішла на друге село, на горбі вирила яму, наростила саманні стіни, в посадці нарубала крокв, насушила на вітрі полинових, кропив’яних та очеретяних снопиків, покрила ними халупину, а дівча, дівка майже, стоячи на ослоні в підперезаній мотузком полотняній сорочці, білила стіну, коса підвівалася вітром, хурою підлітає Антонюк з гультіпаками, вибиває лаву з-під ніг, бідна зойкнути не вспіла, пхнули головою в солому, сідницями притиснули між драбин, "бандіцьке гаддя, знаємо, де Василя знайшли", дівчина таки вивернулась за пагорбком, ґвалт зірвала, коли підвода, переїжджаючи затінений вербами яр, заторохтіла містком, коли люд мовчки біг за буланими кіньми, кричати остерігався, аби Антонюк по голосу не впізнав, хто є хто, невиразні сірі постаті даленіли в клубках згасаючого курища, безголосе волання нишкло в грудях на довгі роки німого життя, потім лист прийшов матері, щоб забрала з Харківської тюрми спаралізовану Женьку, куди там, Марфа геть занедужала, тільки-тільки-но жито на городі наливається, підігнали полудрабка, скликали чужосельних людей, скосили й на колгоспному дворі згодували головинським коням; Марфа до сволока люльку привісила, кота няньчить, гойдає, кіт було вивтікав, за лапу прив’язала його до колиски червоним Женьчиним кісником, кіт моторошно янчить, і вдова плаче, кіт заціпне і вдова задрімне навсидячки, суху, згорбатілу при стіні знайшли люди, поховали, та й — восени Валя в бахматому пальтечку, щоб заховати від лютого ока живіт, повернулась на ббтьківщину, вибрала павутину з волосся, двері гарикнули й проорали долівку, протяг зірвав на покуті образ Матері Божої, падолистом горішини розвела вогонь у плиті, вишневим клеєм зліпила ікону, патиком у садку розгребла пару гнилиць, вночі обродинилась, батюшка потайки охрестив сина Михайлом".