Баба вкраяла занесену Андрієм причерствілу хлібину, сипнула із пачки на церату дрібчатої солі, зняла з мисника четверо яєць і сіла на лаві в кутку під родинними портретами й образами, — заграва, відбита обрамленим склом, жовто обсвічувала бабину голову в хустці з чорними френ-злями.
— То як? Города обсадили?
— Оддала з половини. Буде в людей, буде в мене. Капусти натикала грядку, моркви посіяла, чорнобривців. Нехано зацвітуть — приїдеш, глянеш.
— Приїду колись, приїду.
— Одпишу хату: будеш тута з Надьою жити?
— Всього може бути.
Баба дивилась на збагрілу хрестовину вікна — погляд сягав за тиху синяву сутінків, а позад неї кривавились сонцем засклені рамки на полиці в дерев’яній мережі.
— Тепер замуж не дуже-то спішать. І вигулюються, і викохуються, а раніш, бувало, сют-тут та й звінчали. Батько землю братам одписав, а мене видали в люди, подівувати не вспіла. Всадовили на хуру, кована скриня межи очі блищить — вйо. Зразу в свекрухи за наймичку увихалась, потім вилюдніла. О! Була сімейка, дай Боже, через день пекли хліб у печі, чавуняку борщу до обіду, дерунів, галушок цілу прірву. Як обсядуть стола та як ложками махнуть, я тільки сьорб — вже порожня посудина. Мусила терпіти, бо непослуху в сім’ї не було, Боже збав, мовчи і не пікни. А там діти пішли, вже поблажка. Рада подушки допасти була — тоді дурнощі в голову не лізли, аби свекрусі вгодити, чоловікові, діткам, бо на те я жінка. За роботу, за землю трималась, а земля і мене, і дітей втримала. Не дала згордіти.
— Хіба тоді не гуляли? Оно по кінах показують, — підвечерявши, Андрій сів на ослоні, через вікно бачив, як качки перевальцем чалапають від води, збиваються в кучу круг тазика, за ясенами мліє бузкова півсутінь, і крита толем повітка іскріє в росі.
— О, головою мусила думати, кому потім мої діти потрібні? Бувало, вийдемо з свекрухою полотно білити на став, порозстелюєм його на кропивці, а литки понажалює — страх. Вдома керосином натремо і легшає, а ряднини повицвітають, білі-білюсінькі, ставок ними цвіте. Понашиваємо сорочок, є на свята зодягнутися, а тоді як закрутило, як завертіло... То гарцює конем під вікном, б’є нагайкою в шибку, вихаді, хазяїн, овса сип казакам... Іде, мусить сипати, згублять за крихту, всім давай, всім давай. Та банда згубила твого прадіда: їхали валкою сіно громадити, а ті, п’янезні, наскочили, давай коней випрягати. Люди з вилами — а куди там! Пошаткували, зарили за шляхом і коней забрали. Старому пальці одсікло, як шаблюку хапав, і конем причавило, то розгріб тих покійників, розгріб ту земельку і доклигав додому. А рука загнила і скоро на Спаса приставився, — відірвалась поглядом від яскравої шибки, поглянула на онука. — Куди до роботи став?
— Дорогу кладу, бабць.
— О! Я тоже помагала соше мостити, перед другою війною робила в "дорстрої". З харчами сутужно було, а без грошей накупуєш три вітри за пазуху. Тоді такого було, хай Бог милує та одвертає: батьки збували своїх діток, аби якісь родичі прокормили та всиновили. Мене тітка просила:
оддай, перебідуєш, а потім забереш, не до поросят свині, коли сама в огні. Думаю: нє, хіба не мати їм? хіба трудно цього куска одірвати?
— Скільки дітей усіх мали?
— Шестеро вижило. Била їх, правда, ой била, бо дитина без палки, як пиріг без качалки. І твоя мати чотирьох викохала, в інтернат не здавала. Тепер по радіві чую: та аборт робить, та в роддомі оставила, Господи! — гріх який диявольський... Значить, пішла на роботу в "дорстрой", все роблю, що десятник накаже: пісок тарганю тачкою, рию канави. А твоя мати сидить на горбі — очка блищать, а люд суне, питає: кого видивляєшся. Мама скоро будуть хліб нести. Давали пайку хліба й платили ще, було зароблю копійчину, візьму сільодки в чайні, то вже води пообпиваємось, животи зболять. А люди сунуть, хто куди бачить втікає, пухлятина тече, ноги світяться, — Божечко, страхотнява, гірша війни. Іде, іде, коли брик. Повз шляхом, як соломи, застелено.
— Довго там працювали?
— Пару літ, потім до колгоспу пішла. Рятувалась і біля сошейки, і кругом, аби дітей до пуття довести. А тепер, бач, і не роблять так кривдно, і родити лінуюця, ждуть погибелі.
Завжди, слухаючи бабин голос, морозно відчутний, як іней, отрушений вітром, Андрій міркував, буцім слова умовкають, недоказавши щось знане: баба знала за нині живих, за малих і покійних — хто кому зурочив козу, шатківницю збаюдив, стравив курей житом, перевареним з чемерицею, — здавалось, відала щось, непідвладне ні тліну, ні пам’яті, сильне своїм продовженням в людях, як безсмертя. Воскресали ненадовго ті звички, люди, сумні оказії, тремтіли чиїсь обличчя — листки, оживали давно німі голоси, котрі когось мали втримати, остерегти, наче луна, що заблукала міжгір’ям, відбита скалою, павутиною скріплена, луна, котра кличе тебе твоїм окликом.
— Колгоспницею легше було. Зранку сапу погострила, закинула на плече — і до смерку. Часом ливень як пуститься, ой, людочки милі: гримить, прямо в голову жахкає. Сховку ніякого, поле кругом, тільки гичка лопотить од граду. Сапки повідкидаєм, аби блискавку не зманити, і ходу в глинище: попритуляємось одна до одної, позакриваємо руками голови, сидимо, тільки мружимось. Потім втихне, то позбираєм сапки, давай далі шарувати. Блисне сонечко, одежа парує, то як виведем пісню, куди жайворонкам братись. Земля туманіє, пахне так, а ми співаємо нагинці.
Слухав, ховаючи погляд у віконному полум’ї, "мабуть, любов до землі була не тільки, як до годувальниці, матері, що все і всіх породила, добрих і злих пеленатиме чорно, а й як до жінки, котра любо та невситимо спиває натугу, дає упевнений спокій в напрацьованій зморі; та любов, те побожне, замолене вічним неспокоєм сівби й жнивування, всебуденне, виснажливе свято землі, та втіха немарно потрачених сил, мов зцілованих жінкою, давали дужості, бо чим ближче до стерновищ під осінньою мжею, тим безболісніш чується повернення до пракоренів роду, нині лишилась тільки тяга сюди, нема любові, нема страху, що не вжити без села, без гайворонячого крику над полем, дорога померла, гнітить і підсмоктує солодко, радить вернути загублене хоч на день, хоч на погляд".