16
На вулиці посутеніло; при світлі торшера Лєна дов’язувала шапку — дві білі нитки розклубковувались під сонний подих дитини, що зрідка пробуджувалась, плакала і тоді Лєна страхалась, "може, хлопчик успадкував безталанність батьків?"
Успадкував її жалість, його сором, її вмиту спокутою раптову ніжність, його німі сльози за лікарнею нижче Кирилівської церкви, що при повному місяці золотом хрестів надсвічувала жовтий будинок; Лєна тричі пролежувала місяці в палатах з цілонічно увімкненим на коридорі світлом, навчилась не перечити лікарям, мовчки зносити лікування інсуліном на в’язках, коли в шоковому стані розмовляла з труною, "дошки дубові, шпариночки непроглядні, під земелькою рідною не дайте прокинутись, не дайте плакати, не доведіть до гріха, руки накладати на себе", навчилась милостинею гамувати тривогу, роздавати сестрині передачі по руках, ділитися сигаретами, в клопоті збуватись болю, допомагати санітаркам мити підлогу в заґратованому туалеті, наповнювати водою з чайника пластмасові чарочки, будити й згукувати хворих на прийом таблеток.
Лєну часто тягнуло гуляти побіля лікарні, пити спокій з солов’їних джерел весняного присмерку, одного разу присіла на лавочку, розім’яла пальцями біломорину, — сивий, молодий на лиці чоловік, притримуючи ліктем відстовбурчену полу піджака, підсів скраєчку, попросив закурити, мовчав і плакав, ковтаючи дим; Лєна відвела очі, щоб не бачити кривавий трикутник нейлонової, під комір, застебнутої сорочки, проте чоловік не сахався її спотвореного обличчя, вона подумала, "чим так спотворена його доля?", пішла під гору, чоловік поклигав слідом, вона дивувалась відсутності ляку, впускаючи його до квартири й простеляючи в кухні на розкладачці матрац.
Згодом довідалась, що він бувший голова колгоспу, під розтрату попав, сто касаційних скарг у тюрмі написав, звідти відправили до лікарні, "сьодня тільки-но вивтікав, обнадьожили, галстука відібрали, одна електробритва в кишені лежить, соромно, лячно потикатись додому", лежма уткнувся обличчям в подушку, Лєна постелилася на дивані, вимкнула світло й слухала, як пам’ять рветься крізь морочне сниво, "не брав, нічого собі не брав, які сто десять тисяч під яблунею, на шабашників скільки пішло, житло для молодих зводив, село ж калічіє, горбатіє, самі баби за худобою доглядають, не знаю, хто шифером, фарбою махлював, шабаї саморучно на станції наймали транспорт, матеріали десь діставали, може, й приписували дещицю, ні макового зерняти собі не брав, озьдо сорочка на комірі прошурувалась, матня на джинсах залатана, картопля в кібцях згнила, я крайній, сторож на короварнику від цигарки згорів купно з товаром, я винен, я сто двадцять тисяч собаці під хвіст запхнув, тай..."
Вранці густа шевелюра сіріла над кухонним столом, чоловік одним махом вихилив кварту чаю, діткнувся Лєниної руки, "віриш, літо й осінь, зиму й весну під вішаком катувався, віриш, щоночі слухав сміх, човганину по коридорі, чудилось, брязнуть ключі, "вихаді, викликає особлива комісія, може, помилування об’явить", два дебелих прапорщики під руки заводять до безвіконної кімнати, стіни й підлога блищать кафельною чистотою, оббиті повстиною двері ковтають голос прокурора за полірованим столом, "розпишіться отуто, можете викурити сигарету, написати лист до рідні оно за ширмами", лікар в заношеному халаті поверх рипучої нової шкірянки гомонить до прокурора, "квартиру виміняв дочці, з доплатою, така, знаєш, лєпка кругом, заглядєніє, вона на плавання ходить, балєтну школу покинула, славна дівка комусь попаде, може, сватами назвемось, га, Аліксєйовіч?", хвилин десять за душею теплиться, дим спиртово лоскоче груди, на аркуші скипають слова, "Віро, прощай, не карайся, виходь заміж за людяного мужика, синові догляд і окрик чоловічий потрібен, ластовине гніздо під верандою збережи до прильоту, ластівки мені снилися тута, кущ безу біля криниці, непевно, зацвів, вода посолодшала, запахла бузковим квітом, зара глянув на себе в дзеркало, сивий, одутлий, не впізнала б, якби зустрілися, кумові Миколі скажи, нехай воду з льоху вичерпати поможе, сельчан не цурайся, люди поймуть, жаль, що синову і твою фотокартки відібрали, забрав би з собою туди", а дума витає побіч листа: за три хвилини подумки побачити піч у листопадових одсвітах полум’я, осінь, сліпучу заметіль айстр по горідчику, притулену до стріхи косу в зелених налипах вздовж під пругом, за три хвилини поцілувати медово пахнучі руки батька — пасічника, заховатись очима в теплий комір кухвайки, що пахла силосом на материному плечі, тричі поцілувати зіщулену жінку, втишити на руках зарюмсаного сина з головою, поквецяною йодом після ручної машинки, за три хвилини покаятись перед Данилом, якого прилюдно облаяв за гармидер на току, перед швагром Михайлом, котрого з лантухом полови застукав поночі між копичками, перед сестрою Наташою, котрій забув передати до міста слоїк меду для хворої дочки, за хвилину відпустити на волю з хліборобського серця пару гнідих, облишаєних посторонками коней, заадресувати, заклеїти конверт, аби душа запечатаним подихом не замерзла в поштових скриньках по дорозі до рідних рук, не сахнулася смерті, іржавкуватого метелика — тлі, що гріється на теплій від п’ятірні виконавця вороненій сталі пістолета за ширмами".
"Як зветеся, дядю?", "Василем Степановичем кликали люди", "Напишіть жінці листа, нехай спродується, десь напитаєте хатку, заживете по-людськи, без сорому". — "Ой, не знаю, не знаю", з місяць ждав відповіді на свій лист, жалівся, плакав, і Лєна думала, невже її люб’яча сила не воскресить чоловічу погорду, невже повік не забуде, "як спрова— дили з камери до палати, одна радість була мовчки відмовитись від манної каші в погнутій алюмінієвій тарілці, в очах головного лікаря помітити підозру до своєї немічної в затяганій піжамі постаті, знати, що чекає аміназін, забуття, сон, білий простір посніженого городу в шелесткому кукурудзинні на межах, дорога, солом’яний натрус по наїжджених санних слідах, кінські круті кизяки з вівсяними дрібками, по долині дими й цілюще калинове світло вікон у присмерку".