14
В суботу Анна сказала, що мусить навідати сестру, "сидить собі коло немовляти, шапки в’яже на продаж, якось раніш квартирантів тримала, на їдну ж пенсію не прогодуєшся, двадцять літ самотиною відгибіла, хіба гріх, що від пожильця дитина знайшлася, зара і хлопчикові, на честь брата названому Іваном, і самій харч потрібен, аби не охлянути".
Андрія не стільки вразило безброве, з пісними губами обличчя Лєни, як два сірих коти над алюмінієвою тарілкою з розмоченим сухарем; здавалось, ґітара з червоним бантом на розкладачці і порожні портретні рами на вишурованій скраю дивана стіні, крісла в обгвіздкованому рудому дерматині, на столі м’ясорубка в поцвіленому м’ясі, друшлак, нитки, прохромлені сталевими шпицями, коляска, звідкись чувсь плач наляканої дзвінком дитини, шпалери й меблі просякнули смородом злежаних у виварці пелюшок та кислятиною запліснявілого по банках варення; в паркеті видніла яма і довга дубова тичка спиралась на шафу, захлам— лену купою зжовклих газет, книжками, безлистим фікусом; Анна пояснила, що на ніч двері підпираються палюгою, колишні богемні квартиранти такі настирливі — знайшли беззахисну жінку й часом вибивали замок, ні грішми, ні провіантом не розраховуючись, лізли ночувати, страх безсовісні.
Лєна заколисала дитину, закурила і, струшуючи попіл до консерви з рештками риби, попросила Анну збігати за молоком. Анна залишила під скатеркою три червінці і, не прикриваючи дверей, щоб вивітрилась сира затхлість, вийшла. Андрій подумав: "Лєна, певно, не чує смороду, отако попожити літ пару, інший дух дратуватиме", і остерігаючись терплячого погляду жінки супроти, глянув у настінне, притуманене пилом, дзеркало: зморшкуватий високий лоб, груди, стиснуті чоловічим, застебнутим на два ґудзики, піджаком, шия покопана віспою опіків, лице без жодної риси віку тьмяніло з іншого простору, тільки лагідний, не згрубілий між скорботними стінами голос бринів притишено, "мабуть, недавно знайомі з Анною? вона добра, тільки безвільна, трьох чоловіків мала, перший художник, Ігорем звати, часом забредає до мене, як зустрінуться, то кляне, то вибачення благає, за дитиною тужить, щодень раніше до Анни ходив, аби дочку вгледіти, і, що ти думаєш, через того сучого адвоката добилася свого, позбавила батьківства, мовляв, ні аліментів твоїх, ні ревнощів, ні пришелепуватої любові не терплю, відстань, не заважай людям жити, коли сам нетямуза. Розучилася Анна плакати, якась ні добра, ні зла, одним днем живе, вона, певно, розказувала мою історію, — двадцять літ каюсь, сиджу сиднем, тричі тітчину бібліотеку перечитала, недавно шапками взялась ґендлювати, в’яжу, а люди розпродують, є на шмат хліба, якось художник настренчив було квартирантів, зара не до них, чоловік був прибився один, піджак його на мені й Іванко лишився, хтозна-чим викупити гріх, мало страждати, потрібно любити.
Потрібно забути: старшина поступав на юридичний факультет, я й документів не подавала, відсиджувалася в тітки, — після звістки за племінника тітці відібрав ноги параліч, — насилу стерплювала щоденні жалі, "бідна моя голівонько, бідна дитино, знеславив анцихрист тебе перед світом, люту покару собі заслужив, зав’язав очі на долю, добре, що хлопець тебе не кидає, тримайсь його, може, вмилосердиться, візьме за дружину; хто б на Івана подумав, — сумирний, до праці беручкий, після батькової смерті головував у сім’ї, — диявол, бач, не дрімає, тако й підмовив неприкаяну душу; скільки мати його вбалакувала женитись, доки блиндарювати, а він віднікувавсь, ждав лихої години, всякого бачила, а такого сраму не винесло серце, таке прокляття на рід наш впало, за віщо, Господи? прости, Боже, за грішну мову, всьому твоя воля, всьому твій суд, за що караєш, не нам язичити, тримайся, доню, квартири, я тебе пропишу, з роками забудеться сором, а чоловік путній трапиться, не гоноруй, наша рідня вертихвістками не ославилася, ой нє".
З першого київського дня старшина вносив до кімнати запах спітнілої під пахвами сорочки, "непросто кооператив відхопити, постійна прописка потрібна, нічого, прокрутимось", і, відкинувши голову, тричі цілував мій лоб, вів на свято Івана Купала, розштовхував натовп, я сплела вербовий вінок, уквітчала його ромашками, виклянчила у підлітків пару воскових свічечок, присяяла їх галузкою від багаття, підібгала сукенку, босоніж забрела по коліна в річкову студінь — текуче золото свічкових відсвітків дробилося хвилями, скликало з глибочини поснулих риб, доки моторний човен не приорав полум’я синьою скибою. Що день, то дужче спротивлювала старшину, якийсь дріб’язок, — наманікюрений мізинний ніготь, призеленена заїда в кутику губ, — наносив відразу до змовницької таїни, і, втомившись себе винуватити, і знаючи, що жодне звинувачення не зіб’є його з утрамбованих лагідною жорстокістю колій, я чекала, що його пригалушить доля: десь машина зіб’є, десь батьків обсяде лиха оказія. Запах шампанського від скривлених заїдою губ, обіцянки до постелі, потім хвастощі, бридкі історії, виказані з підлим смаком, з упевненням, що однаково змовчу, лице і руки його пекли безсилою жалістю, а тітка до приходу кавалера наказувала провітрити квартиру від запаху мертвіючого з пролежнів тіла, "мусиш так замакітрити голову, щоб сам угнув голову для хомута", восени з пенсії попросила придбати йому красівєнький галстучок, і я вкотре подивувалась вмінню старшини подобатись, гарно себе показати, замружити ліве око, посміхнутись поблажливо й глянути через плече: "я думаю, галстук лишній, цьоцю, а втім, спасибі", "вішайся на здоров’я", процідила я, відчувши холод його поцілунку на порозі, і більш ніколи не впускала до квартири, ні коли відмовилась від дитинчати, сказавши рідним, що народилося мертвим, ні коли руки на себе накладала, хоч смертю смерть не злікуєш, ні потім, ні зараз.
В кутку завили коти, Лєна тупнула на них ногою в розчалапаному босоніжку; з’явилась Анна з двома батонами, трьома пляшками молока, ковбасою і сиром, просвіченим крізь целофановий пакет на оберемку; закуривши й розглядаючи різьблену порожню раму на стіні, Лєна впросила сестру купити літню дитячу коляску: лікар порадив сутінковим безлюддям гуляти на чистому повітрі з Іванком.