Свято

Євген Пашковський

СВЯТО

Роман

1

Круті ескалаторні сходи виринали до горішнього просвіту, дух підземелля — запах відсирілого в тунелях бетону і просичених креозотом шпал — залишався позаду.

Вестибюлем метро, йдучи до виходу о кількох вузьких стулках, Андрій помічав, — прибиральниці в синіх халатах метуть швабрами камінну підлогу, міліціонер у білій парадній сорочці при золотистих погонах гомонить до грудастої молодиці за розмінною касою, — тилом вільної долоні штовхнув піддатливе скло, в настінних динаміках почувсь бій курантів, що вістували північ, на косину перетнув басамуги пішохідного переходу, опустив при нозі дипломат; пудових сумок не торбичив зумисне, хоч мати й зладнала їх: обсмалила над фаєркою качку, внесла з льоху дійницю яблук, покільченої картоплі, підкинула до плити поліняк — і полум’я застогоніло, осипаючи жар в піддувайло; в зблисках тривожного вогню засмаглі руки буряковіли, мов на морозі, ще прадідом випечений в дубовому сволоці хрест то згасав, то ятрився на стелі, "куди на ніч поткнешся, сину?", "до приятеля, потім до Наді", "Божечко, хіба нагостювавсь після армії, засни та й раненько їдь", "ай-ну, мам".

Білоцвіті каштани відтінювали зоряну безодню, Андрій розчесавсь перед вітриною кіоска — рівно підстрижений, крутоплечий, руки в кишенях клинцюватих солдатських штанів, — уявив, як завтра зустріне знану відмалку дівчину: вона вступила до вузу, він працював по будовах, за вікном його гуртожитку, за дорогою, виднів молодий сад, тополі округ далекого цвинтаря; вони зустрічались і осінь, і зиму, і більшу частину весни, зустрічались щасливі, як і останній рік в школі, лишень за місяць до розлуки їх побачення заясніли зоряним блиском любові.

Андрій зупинив таксі; провулки, заверти, жовті вічка автоматів газводи біля дошки об’яв здавались однаковими, якими ніколи не снились, при ближньому світлі упізнав громаддя Московського мосту, туго нап’яті троси — чорні промені ночі над тиховоддям — і, глянувши обік: ворухку каламутняву річки в свічковому блимоті крайбережніх вогнів; щем забутої висоти м’яко ширився в грудях, нагадуючи височінь парашутного шовку, коли витягнуті носки от-от діткнуться близької травистої землі, і простір липня, коли, підлатуючи хату, сидиш на теплому конькові і озираєш зсутулені спини тіток над картоплею, заграву між яворами, "міст найбільша з висот, де бував, не одірвавшись землі".

На Райдужному царювала тиша, Андрій натис білу пігулку дзвінка і, коли брязнув ланцюг, штовхнув двері коліном: жовта повінь від коридора затопила тінисту вітальню, вислоруку замружену постать у чорних трусах до колін, "ти диви, ти диви, який гість дорогий", Льоник тицяв спітнілу п’ятірню, Андрій нагадав його звільнення півроку тому, "за орденами приперсь до Афгану синуля полковницький, бач, огинається писарем і листоношею, командирові лебезить, хто чим проштрафився, ні варти, ні рейдів не знає, тричі на день шкребе штабну підлогу, дивись, і слизли з конверта неклеєні на листівку леза, червінець від матері", коли прапорщик Римаренко отримав вість про розлучення і, сміючись, на фотографії дружини повчав солдат, "братва, кому приглянеться, не минай, орденоносцям по списку адресу даю", Льоникові першому спало на думку розстріляти з п’яти кроків фото і вивезяти кров’ю з пальця "молодого", і вислати для потіхи жінці; на дембель хлопці зробили писареві темну — і чого Андрія смикнуло розштовхувати озлілий кагал над ковдрою, що ховала гикаюче тіло? плаксивий Льоник молов про гражданку, Андрій довідався, що до служби він навчався в одному з Надею інституті, знає Ларису, "старий попросив воєнкома направити мене на передову, аби скуштував смаленого вовка, мужчиною став, позбувся охоти до загулів, до байдиків", Андрій попрохав відвезти для Наді димкуваті окуляри, в пітьмі намету писар довго тис руку захисника, відтак послиненою сірниковою голівкою на пачці "Біломору" нарейзав київську адресу, "вік добра не забуду, віддячу сторицею, заїжджай".

Льоник почухав бороду, забідкався, "ніде притулити тебе, оце оказія, хоч, на балконі постелю? — там дощатий настил є... Окуляри Наді віддав, ото славна дівчина, нікого не підпускає, зараз я Ларису підчепив, помниш бідного Римаренка?", гостро пахли соснові дошки, простелені вздовж балкону, Андрій підмотав замість подушки край худого матраца, вмостив на пилюжному підвіконні піджак, ліг на спину, живична свіжість сосновими голками впивалась в легені, в безхмар’ї густішали зорі, "зніму окрему квартиру, доки Надя отримає диплом, на кооператив розстараємось, молодим сім’ям якісь привілеї є", спам’яталось, як тоді простоволоса в багряній заграві чекала його на пероні, як усміхнулась, відступила від електрички, — скраю площі жінки торгували пучками конвалій, що нагадували свічі у випростаних руках, і вони йшли повз вінчальний вогонь у надвечір’я.

В полусниві примарився Андрієві навчально-спортивний комплекс "Чайка", де займавсь парашутизмом, снилось: укладає основний парашут, розстеляє травою чималий шмат лопотючої брезентини, далі, задкуючи, однією рукою за лямки тримає рюкзака, а другою різко вишморгує купол: сліпучо-біла шовковина сотається легко, мов носовичок із кишені, Андрій натягує стропи, кожну окремішньо перемацує пучками пальців, знаходить яскраву оранжеву сталку, складає стропи по чотирнадцять, далі по сім, запаковує шовк, зводить рюкзак біля ноги, ждучи, коли його огляне інструктор.

Прокинувшись від річкового вітру, Андрій побачив низьку вицвілу синяву неба; в кімнаті хропли, на кріслі лежав полковницький кітель з нашивними зірками, — він налапав на дверях ланцюжок.

2

Сонця ще не було, туман, осідаючи на тополиному листі, ронився росою, машини розвозили бензиновий сморідок, — місто ковтало листяний шелест крил досвітку.

В автобусі Андрій тримався за поперечку над головою, "на честь мого приїзду Надя пропустить заняття, куди подамося? можна взяти пляшчину сухого вина і картоплі в торбину, на річковому вокзалі придбати квитки і старезним, в облущеному білилі теплоходом піднятись проти течії по Дніпру, де повінь причесала осоку в прибережжі, нанесла хмизу, ним можна розвести вогонь, гріти руки над лизявим полум’ям, вигрібати патиком обвуглені картоплини і бачити іскристе грайво, малими ковтками попивати вино і цілуватись холодними від вина губами"; на мосту посунув долонею кватирку: течія несла стовбурище верби, куці чорні гілки розсікали дрібнохвилля, і Андрій уявив: міцно вкорінене дерево знало стужу й сніги, часто топлене повінню відбивалося в каламутняві річки, котра, то міліючи, то міняючи русло, точила нові обниззя, шукала глибше й спокійніше русло, по старому зеленому від будячиння річищі тічкувались приблудні собаки, ріка мила торф’яник і глей до камінного ложа, підступала на рівнинному полі до верби, де кожен падалішний листок гірчив пам’яттю мертвих, де кожна брунька світала надією нових гілок, де більмуваті обчухрини визирали глевку крутію, де живий шелест не скаже, скільки зронено листу за вічно минаючі осені, коли вітрище обшморгує й котить дрібну жовтизну на зіржавлену воду; верба стежила за шумовинням, доки не склякла на кручі. Андрій згадав за свій рід, скільки пам’ять донесла: в громадянську, порубаний махновцями, живцем закопаний до могили, прадід вибравсь із мертвих на світ, аби вмерти на своєму дворищі, шестеро дядьків і тіток по материній лінії забрала війна, нестатки, більшість батькової рідні щезло в безодню тридцятих років, брат і двоє сестер розторочились по світу, він найменший, батько кинув їх пуцьверінками.