АРХІЄПИСКОП. На що ж вони йдуть? У мене навіть священики мають пристойніше вбрання, ніж він.
ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Він обідає курятиною та бараниною. Він позичив у мене останній сантим, та хтозна, куди все поділося. (У дверях з'являється ПАЖ). Нарешті!
ПАЖ. Монсеньйоре, це не його величність. Зараз прибуде монсеньйор де Ре.
ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Юний Синя Борода! Навіщо оголошувати його?
ПАЖ. З ним капітан Ля Гір. Здається, щось трапилось.
Входить ЖИЛЬ ДЕ РЕ, парубок двадцятьох п'яти років, розумний та витриманий, що хизується своєю маленькою, кучерявою, пофарбованою насиньо борідкою на чисто виголеному обличчі. Він намагається бути приємним, та через відсутність природної радості насправді радше відштовхує. До речі, через одинадцять років він зречеться церкви і його повісять за отримання насолоди від страшних жорсткостей. Та поки що тінь шибениці над ним іще не нависла. Він радісно підходить до АРХІЄПИСКОПА. ПАЖ відходить.
СИНЯ БОРОДА. Ваше покірне ягня, архієпископе. Доброго дня, мсьє. Ви знаєте, що трапилося з Ля Гіром?
ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Що, довів себе брудною лайкою до нападу?
СИНЯ БОРОДА. Якраз навпаки. Один солдат порадив Брудноязикому Франку, єдиному чоловіку, котрий міг переплюнути Ля Гіра, не вживати таких слів на порозі смерті.
АРХІЄПИСКОП. Таких слів узагалі не слід вживати. То Брудноязикий Франк на порозі смерті?
СИНЯ БОРОДА. Так. Він щойно впав у колодязь і втопився. Ля Гір злякався до гарячки.
Входить капітан ЛЯ ГІР: людина, яка собаку з'їла на війні, та абсолютно безпардонна у спілкуванні.
СИНЯ БОРОДА. Я саме розповідав про пригоду гофмейстеру та архієпископу. Архієпископ каже — ви втрачена людина.
ЛЯ ГІР (широкими кроками проминає СИНЮ БОРОДУ та зупиняється між АРХІЄПИСКОПОМ і ЛЯ ТРЕМУЛЕМ). Це вам не жарти. Все набагато гірше, ніж ми думали. Це був не солдат, а янголиця, вбрана як солдат.
АРХІЄПИСКОП, ГОФМЕЙСТЕР, СИНЯ БОРОДА (вигукують усі разом). Янголиця?!
ЛЯ ГІР. Так, янголиця. Вона з півдюжиною солдат прийшла з Шампані, цей шлях кишить бургундцями, англійськими солдатами, дезертирами, грабіжниками й бозна-ким, та їм ніхто не трапився, тільки простий сільський люд. Я знаю одного з них — Пуланжі. Він каже, що вона — янголиця. Якщо з моїх вуст злетить іще хоч один проклін, моя душа буде приречена на вічні муки.
АРХІЄПИСКОП. Дуже добрий початок, капітане.
СИНЯ БОРОДА і ЛЯ ТРЕМУЛЬ сміються з нього. Повертається ПАЖ.
ПАЖ. Його величність.
Вони залишаються в невимушених позах, навмисне підкреслюючи свою непошану. Входить ДОФІН, якому 26 років, по смерті свого батька він король Карл Сьомий, тільки ще не коронований, у руці він тримає папірець. За фізичним складом — нещасне створіннячко, а сучасна мода ретельно голитись та запихати під головний убір кожну волосинку як жінкам, так і чоловікам, тільки підкреслює його мізерний вигляд. У нього маленькі вузенькі очі, довгий ніс, що ніби звисає над повною короткою верхньою губою, і вираз собаки, звиклого бути під палкою, та все ж невиправного і неприборканого. Однак він не грубий і не тупий, а його безцеремонний гумор допомагає скерувати розмову в потрібне русло. Саме зараз він радісно піднесений, немов дитина, котра отримала нову іграшку. Він стає по ліву руку від АРХІЄПИСКОПА. СИНЯ БОРОДА і ЛЯ ГІР відходять у напрямку до завіси.
КАРЛ. Архієпископе, знаєте, що мені прислав Роберт де Бодрикорт із Вокульора?
АРХІЄПИСКОП (презирливо). Ваші нові іграшки мене не цікавлять.
КАРЛ (обурено). Це не іграшка. (Сердито). Байдуже, я обійдусь і без вашої зацікавленості.
АРХІЄПИСКОП. Його світлість ображається без підстави.
КАРЛ. Дякую. У вас є готова проповідь на кожен випадок, чи не так?
ЛЯ ТРЕМУЛЬ (грубо). Годі гиркати. Що у вас там?
КАРЛ. А вам яке діло?
ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Я повинен знати, що ви там закрутили з вокульорським гарнізоном. (Він видирає папірець із руки ДОФІНА і починає читати, водячи пальцем за кожним словом та затинаючись на кожному складі).
КАРЛ (принижено). Ви всі думаєте, що можете ставитись до мене, хто як хоче, бо я винен вам гроші і нікудишній воїн. Та в моїх жилах тече королівська кров.
АРХІЄПИСКОП. Навіть це під питанням, ваша світлосте. Мало хто визнає вас онуком Карла Мудрого.
КАРЛ. Щоб я більше і слова не чув про свого діда. Він був таким мудрим, що використав сімейний запас мудрості на наступні п'ять поколінь, залишивши мене дурнем, якого ви всі залякуєте і ображаєте.
АРХІЄПИСКОП. Візьміть себе в руки, сір. Вам не годиться так вибухати.
КАРЛ. О! Ще одна проповідь! Дякую. Як шкода, що хоч ви й архієпископ, та святі й янголи вам не являються.
АРХІЄПИСКОП. Що ви хочете цим сказати?
КАРЛ. Ага! Спитайте того громилу (вказуючи на ЛЯ ТРЕМУЛЯ).
ЛЯ ТРЕМУЛЬ (люто). Притримайте язика. Чули?
КАРЛ. Чув. Чув. Не треба верещати. Весь замок чув. Чого б вам не піти і не поверещати так на англійців та побити їх за мене?
ЛЯ ТРЕМУЛЬ (підіймаючи кулак). Ви, малий…
КАРЛ (ховаючись за АРХІЄПИСКОПА). Не смійте підносити руку на мене! Це державний злочин.
ЛЯ ГІР. Спокійно, герцог! Спокійно!
АРХІЄПИСКОП (рішуче). Припиніть. Це ні до чого доброго не доведе. Гофмейстере, будь ласка! Будь ласка! Ми повинні дотримуватись хоч якогось порядку. (До ДОФІНА). А ви, сір, якщо не можете керувати королівством, то хоч навчіться керувати собою.
КАРЛ. Ще одна проповідь! Щиро вдячний.
ЛЯ ТРЕМУЛЬ (передаючи папірець АРХІЄПИСКОПУ). Ось, прочитайте мені цей клятий лист. Від декого в мене аж кров у голові закипіла, всі букви сплутались.
КАРЛ (повертаючись та визираючи з-за лівого плеча ЛЯ ТРЕМУЛЯ). Як бажаєте, то я вам прочитаю. Я вмію читати, знаєте.
ЛЯ ТРЕМУЛЬ (з глибоким презирством, зовсім не зачеплений насмішкою). Знаю, бо чи не єдине, на що ви здатні, то це читати. Ви допоможете мені, архієпископе?
АРХІЄПИСКОП. Я гадав, де Бодрикорт має більш здорового глузду. Він прислав сюди якусь схиблену сільську дівчину…
КАРЛ (перебиває). Ні, він прислав святу, янголицю. І вона прийшла до мене, до мене — короля, а не до вас, архієпископе, яким би набожним ви не були. Вона знає, хто тут королівської крові, на відміну від вас. (Він самовдоволено підходить до завіси та стає між СИНЬОЮ БОРОДОЮ й ЛЯ ГІРОМ).