— Сестра Ореста, месниця за свойого батька Агамемнона. А чому ти завжди скрадаєшся як котюга, Олельку? Поїдемо завтра на ярмарок?
А що там особливого?
Так собі, просто подивитись на людей...
Вона обійняла руками коліна і замислилась. Може вона зовсім не думала про Електру, а про того сина Ґонти про якого думав і Олелько. У нього либонь були такі самі карі, світючі очі: чорний оселедець, посміх, — все як на старовинному портреті, шо висів у батька в кабінеті. Він видно був дужий, кремезний, показував свої білі мігдалові зуби. Він літав на соколі-коні, а може оце саме тепер стоїть під каштаном. Він висовгувався облаві в Гончому Броді і в Любитові, він оце тількищо перейшов звягельський шлях. А може стоїть у вежі на межиріцькій фортеці і зорить? А може перейшов хрустально-холодну Горинь. Ось у місяці блиснула рукоять його кривої шаблі...
Тітка Лара подивилась на Олелька своїми владними, візантійськими очима. Олелько був певний, що вона так як і він не прагнула, щоб цього сина Ґонти спіймала ота шляхетська погоня.
За садом, у бік Ворони і Рокитиці, все ще стояла оранжева луна. Це догоряли клуні і скирди панів Бі-лостоцьких.
Тітка Фламінго була, справді, тонка і недоладна мов чапля; вона вперто займалася музикою, імовірно не маючи до того великого хисту. Вона намагалася бути незалежною, — думав Олелько, — але, в істоті, вона несміла і непевна себе. Тітка Катря — що інше, вона просто сміхунка, пустунка, жартунка, без ніяких аспірацій, вона любить пустувати, реготати, забавлятися як дитина. Зовсім інша — тітка Лара; осьтака, — думав Олелько, — ступінь до довершен-ності. Олелько дивився, як вона тримає у витягнутих руках віжки. Руки були в білих рукавичках, від пере-губа руки золотіли ніжним пушком в ранньому сонці, руки виточені — мармурові. Така могла бути єгипетською принцесою, наказувати Цезареві, входити на кострище, не тільки з переконання у вірі як із власного наказу — не скорятись. Обличчя її, — думав Олелько, — теж саме, половецьке; вилиці, що спалахнули б у степових загравах, владне підборіддя, ніс з горбинкою. Лілейний шарф її сповзав з волосся і розмаювався у вітрі як хоруговка. Вони їхали бричкою в повітове місто. На Вознесения там завжди ярмарок. Батьки поїхали іншою дорогою ше зранку, екіпажем, з Дементієм. А бричкою правила тітка Лара і вони їхали лісом, де довгими зубчастими тінями різьбилась над шляхом хвоїна, тріщали, падаючи, шишки і ломаччя, в лісі був смоляний запах і плигали з гил-ки на гилку вивірки; веселі, вгодовані, застояні коні несли бричку мов пір'їну і тітчин шарф, що його здоганяв вітер, — все це сповняло Олелька нечастою у нього бадьорістю. Тітка Фламінго позіхала і здріга-лася від ранньої прохолоди, вона взагалі була непридатна до сільського життя; боялася мишей, швидких коней, темної ночі, жаб у ставку. Де існував її світ? В книжках, в зібраннях нудних людей, на концертах.
Руки її були, правда, лілейно тонкі. "Що ти грала так пізно вночі, тітко Ганнусю, все того Шуберта?"
— Боже, Олелько, — засміялась Фламінго, — ти розумієшся в музиці як вовк на зорях. Ти ж суцільна пила. Це ж був Шопен". "Так як і я, — озвалась тітка Катря, видуваючи губи і закладаючи квітку у косу, — мені верблюд наступив на вухо. І кажіть після того, що ми — музикальна нація..."
Проте цей день видавався Олелькові співучим. Здавалось, співали галявини у лісі обабіч тракту, аж дзвенючі синім грайморем волошок і дзвоників, і верстви, що мерехтіли поміж телеграфними стовпами, невгавно утікаючими в далечінь, і клекіт чорногузів над хуторами, і за переїздом, за шлагбаумом, несподівано вилискуючі прозолоттю заливні луги, вигапто-вані килимами латаття, а над усе цей старий, завізний, битий королівський шлях, здовж якого дрімали старезні липи. їхали гарби, навантажені мішками з борошном, черкала колію жниварка, помальована жовто і червоно, безконечно тягнулися балагули на миршавих коненятах, проїздили пани в екіпажах, і дехто з них скидав кашкета, зочивши рославицьких панянок; трясся у тарантасі урядник; чортом промайнув якийсь чиновник із сердитим обличчям і неспішною ходою, із своїм вічним "гаття — к'собі", йшли біля возів селяни, поглядаючи не так на панів, як на колеса їхніх екіпажів, на їхніх коней і збрую, позираючи з-під усміхненого мудрого ока, з цигаркою, що давно погасла на губі.
А коли вибралися на взвишшя і сонце стояло вже височенько, блиснула стьожка задуманого Гориня, над вокзалом знялась хмарка пилюги і диму, засріб-ліли бані церков, вилетів у голубінь шпиль судового будинку і зависочилась оборонна башта на Замковій горі.
— Яке безобличне місто, — сказала Лара, — крамарі, сутяги, яриги, піхотні офіцери, перекупки, дячки, а уявіть собі, що колись на цій вежі маяли Гедиміно-ві корогви і оріфлами кастильських, тосканських, баварських лицарів, закутих у панцирі... Адже тут був колись з'їзд всього європейського лицарства, що збиралося вирушати на невірних..."
— Хто такий цей Гедимін, Ларо? — ліниво озвалася тітка Перепілка, — це, бува, не за римських часів?..
Тітка Лара сердито тріснула віжками. "Як можна бути таким неуком".
— Твоя бричка, тітуню, — засміявся Олелько, — мчить наче квадрига, не наїдь, будь ласка, на людей...
Вони їхали спочатку повз міщанські садиби серед слив'яних і вишневих садків, повз цвинтарі і пустирі, а потім тракт вибився на брук, виложений "котячими лобами", камінюччям, по якому важко гримотіли ковані вози, тряслися балагули, дзвеніли, іскрившись, підкови важких мекленбурських коней, що везли бочки пива з броварні. Осьде вже починав повзти аж на другий кінець міста ярмарковий полоз, раз підгору, раз униз. Повз тракт, запилений і втомлений, височи-лись цегляні і муровані будиночки, тяглися запилені, вбогі на зелень міські сади з хмарою крякаючого вороння, похмурі, перебудовані з давніх монастирських будівель урядові установи, юрмилися щілини затхлих крамниць, складів і корчем. Полоз брався тоді знов підгору, та ще й Замкову, через довгий міст на ріці Горині, у Старе місто. Там ще зацілів вал і фрагмент бастіонів, там знялась нездолана, сувора вежа, з якої дозори могли колись озирати всю околицю — синяву дрімучих борів і озеро Княже, що випивало сонце з обріїв і далечінь, ген туди на схід, де в сині узлісся вже вклинялись заори золотого, незайманого степу.