Нараз я щось відчув : "Лекція, лекція . . " Стрункий ритм уже вхопило моє вухо, і він відбився в усій моїй істоті. Нові слова, нові речення раптом хлюпнули на мене, багато речень, без ліку . . . Це те, що треба, тільки так треба збудувати свій вступ, але я не можу записати, я не встигаю систематизувати думок, і олівець хапливо й рвучко бігає по папері, а звідти вже дивляться горбаті й п'яні літери, і схоже на те, що вони тупцюють якийсь божевільний танок.
Через двадцять хвилин конспекта написано. Я вже знову маю здібність відчувати те, що робиться навколо мене. Дзвони надворі вже стихли. Лямпа тихенько, ледве чутно лопотить, і за шахвою шелестять старими газетами миші.
Я не чув кроків по коридору, але в мою кімнату входить Явтух. Увійшов, став тихенько біля дверей і мовчки чекає, коли я звернуся до нього.
Він старий і сивий, я знаю, що він тридцять років прислуговував панові в цьому самому палаці, і від того в нього м'які рухи й здібність нечутно з'являтись і зникати. Але, коли у вісімнадцятому році пан тікав за кордон, Явтух не поїхав за ним. Залишився жити в палаці й зараз — сторожем у сельбуді.
Він стоїть і мовчки чекає біля дверей, а я навмисно не звертаюсь до нього. Чи довго ж він мовчатиме ? І невже не обізветься ? Проходить хвилина, проходить друга довга хвилина. Ні, я більше не можу ! Я рвучко схоплююсь із стільця й підбігаю до нього. Він схилив на бік сиву голову, а його зморшкувате, темножовтого кольору округле й маленьке личко нагадує печене яблоко. І сам він невеличкий, з розкаряченими ногами, у брудних порватих чоботях. Десь глибоко з — під кострубатих, як у сича, брів, із глибоких западин, якось, чи зловісно, чи.з зацікавленням, гостріють його колючі оченята.
— Явтуше, — кричу я. — Ви до мене?
Він відповідає не зразу, і в його оченятах я ясно спостерігаю цікавість.
— До вас, пане. Я зайшов спитати, чи не треба вам чого.
Я розумію, що він розглядає мене, як якогось чудернацького звіра.
— Нічого не треба, Явтуше,—кажу я. — Я вас уже просив, щоб не називали мене паном, бо я не пан.
— Слухаю, — відповідає він і не йде.
•— Ви мені ще маєте що сказати? — запитую. Він мовчить. Я знову сідаю за стіл і тоді чую його голос:
— Пане, чи можна мені до церкви?..
— Знову — пане ! Ідіть, Явтуше, куди хочете, можете не питати мене.
Я рішуче відкриваю книжку й намагаюсь читати. , Перескакую через рядки, прочитую сторінку.
"Він і досі не пішов?" — запитую себе і враз озираюсь назад до дверей. Явтуха немає,
Я вдягаюсь і виходжу на ґанок. Просто на груди падає мені вечір, повний березневої вогкости, і чорний, ще голий, але вже весняний сад стоїть переді мною. Мої ніздрі роздуває гострий похітливий запах дівочої спраглої землі, торішнього листу, я жалібно хапаю, захлинаюсь цим металевим живущим повітрям і дивлюся на кований дзвінкий молодик, що зачепився своїми мідними рогами за чітке галуззя далекого дуба. Праворуч за високим парканом зідхає вулиця, і розмова двох дядьків довго бренить у повітрі, як натягнута велетенська струна.
По кривих східцях я спускаюся в сад. Тут зовсім темно й тихо. Тут волохата темрява клоччями принишкла за кожним стовбуром і кущем, і нашорошена тиша мільйонами тонісіньких струн напружено, гармонійно й одноманітно виводить якусь одну високу ноту. Сніг уже давно розтав і багнюка висохла, та земля ще мокра, й іноді під моєю ногою м'яко схлипує торішнє перегниле листя. Сад великий, занедбаний, із старими дуплястими яблунями й грушами — притулком вухастих сов, із зарослими" крислатими алеями. Від дубів та берез залишилось багато високих пеньків, і вони тепер ніби збігаються з темряви на глухий звук моїх кроків і в чеканні становляться по обидва боки алеї.
Я зупиняюсь і запалюю цигарку. На мить світло від сірника вихоплює з термяви східці напівзруйно-ваної альтанки праворуч і похилий стовбур якогось дерева. Я пригадую, що не загасив лямпи і нікому не сказав, що йду. Треба повернутись.
Ще крізь дерева я бачу, як з незавішеного фіранкою вікна моєї кімнати дзюрчить у сад довга стьожка жовтого світла. І раптом зупиняюсь. Я бачу, я зовсім ясно бачу, як чиясь постать підійшла до вікна, мить постояла нерухомо, потім злізла на карниз фундаменту й заслонила собою стьожку жовтого світла. Хтось із саду зазирає в мою кімнату. Швидко-швидко, як спіймана миша, закалатало серце. Я, крадучись, біжу до будинку. Але пізно. Постать як тінь, уже скочила на землю, і я тільки чую, як у далині швидко губляться чиїсь тороплені кроки "Кому це так цікаво ? — думаю. — Чи, може, це звичайний злодій ?"
У кімнаті мене чекала несподіванка. Ольга. Вона прийшла взнати, чи не буде сьогодні репетиції "Бурлаки", мене не застала, побачила на столі в мене цікаву книжку й на хвилинку сіла її проглянути. Вона мені радить ніколи не забувати, що треба завше запирати двері, коли я куди йду. І потім вона просить пробачити їй, що зайшла без дозволу в кімнату.
Я дивлюся на її рівний гнучкий стан, на блакитні очі, на ластовиння коло нода й пригадую щось далеке й рідне.
— Оля, — кажу я, — треба затулити вікно фіранкою, бо тількищо хтось слідкував за вами з саду. А, може, невідомий бажав бачити також мене—не знаю.
Вона швидко затуляє вікно, на її личку я читаю острах. "Вона когось боїться" — думаю я. Ні, то, був не злодій.
— Скиньте пальто, — запрошую я.
Вона охоче згоджується, вона ще посидить у мене, бо я налякав її — і їй страшно зараз іти. Нараз вона повертає голову до вікна й слухає.
— Що таке? Може, знову? — запитую я. Вона ще хвилинку послухала.
— Здалося, що кроки. Мабуть, тільки здалося. У вас шелестять за шахвою миші. Як ви не боїтесь, що вони вам відкусять колись сонному носа ?.
І вона вже робиться веселою, вона сипле жартами, і я не встигаю відповідати на них.
— Бідний хлопчику, ви, напевно, воюєте з ними цілісіньку ніч? От, вредна мишва! Не дає спати бідному хлопцеві ! У вас, мабуть, і пацюки є ?
— Є, — кажу я, — великі сірі пацюки.
— Ай, ай! — верещить, вона. — Мені страшно сидіти ! Ще який пацюк учепиться в ногу!
— Оля, — кажу* я й чую, що мій голос трохи трем^ тить. — Оля, — повторюю я якось приглушено.
Вона насторожилась і раптом перестала сміятись.