Після хвороби Надя одержала відразу незадовільні оцінки і з математики, і з фізики – відстала, а Марини поруч не було…
І Марина сказала Вероніці:
– Яз Надею трошки посиджу. Треба її підтягти. І з алгебри, і з геометрії, і з фізики.
– Невже вона така розтелепа, що сама не впорається? Але будь ласка! Я тебе за спідницю не тримаю! – Вероніка стиснула губи.
Надя аж зашарілася від радості, коли Марина пересіла до неї. А в очах Вероніки загорілися недобрі вогники.
Три дні Надя раювала. Весь час позирала на Марину і щасливо усміхалася. А на четвертий день Вероніка схилила голову набік, скривилася і сказала:
– Щось я теж по алгебрі не доганяю. Ти б, Марино, допомогла мені трошки. Хоча раніше проблем з алгеброю у Вероніки не було.
І Марина пересіла до Вероніки.
А наступного дня Марина знайшла у себе в зошиті записку: "Вероніка – задавака і базіка!" Написано було друкованими літерами, щоб не можна було впізнати почерк. Підпису не було. Але хто міг написати таку записку? В кого були для цього підстави?… Марина спалахнула і докірливо глянула на Надю. Надя невинно звела брови (ну й артистка!). Марина демонстративно порвала записку на дрібненькі шматочки.
Вероніка здивовано спитала:
– Що таке? Від кого записка?
– Та! Дурниці! Хтось із хлопців, мабуть, приколовся, – одмахнулася Марина.
– А що, що там усе-таки було написано? – допитувалася Вероніка.
– Та! Навіть повторювати не хочеться.
– Щось лайливе? Хуліганське?
– Типу того.
– А кого стосується? Тебе?
– А кого ж!
– І не можеш сказати? Подруга називається! Штирліц!.. Наче я тебе в гестапо допитую.
– Та ну, перестань! Воно тобі треба? Давай про щось інше!
І Марина так нічого Вероніці й не сказала.
А наступного дня – знову записка. Тими ж самими друкованими літерами і без підпису: "Вероніка – нечупара і нездара! Ха-ха-ха!" І знову Надя здивовано дивилася невинними очима. "А вона таки справжня артистка! – подумала Марина, демонстративно рвучи записку. – Бідна Надя! Як їй хочеться, щоб я тільки з нею сиділа! Але нащо писати такі записки?!"
Та коли й на третій день Марина одержала записку: "Вероніка – відьма конотопська! Ха-ха-ха!" – вона не витримала і на перерві підійшла до Наді:
– Нащо ти це робиш?
– Що?! – вражено спитала Надя.
– Не придурюйся! Ти сама знаєш!
– Нічого я не знаю! Про що ти?! – Ти, звісно, талановита комедійна артистка. Але я не знала, що в тебе ще й амплуа злодійки.
– Я… я нічого не розумію! Що таке?!
– Нащо ти пишеш ті записки?
– Які записки?! Я… я нічого не писала!
– А хто міг писати на Вероніку різну бридоту? Тільки ти! Звичайно, тепер тобі соромно і ти відмовлятимешся… Але, крім тебе, цього не міг написати ніхто!
– Та ти що?!.. Я… я… – Надя заплакала.
Та Марину її сльози не переконали. "Я б і сама плакала на її місці!"
Вероніка була далеченько, розмови їхньої не чула, але бачила, як заплакала Надя, і на уроці пошепки спитала у Марини:
– Чого це Надька плакала?
– Та! Хотіла, щоб я до неї пересіла, а я сказала, що не хочу.
– І правильно! Правильно! Сьогодні після уроків швиденько пообідаємо у бабусі і – на роликах ганяти!
– Чого це я піду до твоєї бабусі обідати? Я…
Та Вероніка її перебила:
– Припини! Навіть і не думай відмовлятися! Стеллка завжди зі мною обідала. Бабуся так смачно готує! От побачиш! І не хвилюйся – батьки їй дають стільки, що на півкласу вистачить. А своїм подзвониш, що затримуєшся. Бо як почнеш додому мотатися, стільки часу згаємо!..
Умовила таки Вероніка Марину. Бабуся справді прекрасно готувала. На обід була смажена курка з яблуками у сметанному соусі. Така смачнюча, що Марина тільки прицмокувала, нахвалюючи.
Вероніка дуже любила кататися на роликах. Годинами могла ганяти по тротуарах, ловко об'їжджаючи перехожих. Марина ледве за нею встигала. І наступного дня Вероніка знову потягла Марину до бабусі обідати. Та коли бабуся поставила смаженю на стіл, Вероніка раптом скипіла:
– Що-о?! Знову вчорашня курка?! Ми цього їсти не будемо!.. Ти ж знаєш, я нічого вчорашнього не їм. Ми підемо у "МакДональдс"!Бабуся намагалася виправдатися, казала, що курка виявилася завеликою і не викидати ж таку їжу, але Вероніка й слухати не хотіла, схопила Марину за руку і разом з нею вибігла з квартири.
– Нічого страшного! Сходимо у "МакДональдс"! – пхикнула вже за дверима.
– Я… я… я нікуди не піду! – затинаючись, оказала Марина… – Як ти могла?!.. У бабусі аж сльози на очах були!
– Нічого-нічого!.. Як їй не говорити, вона весь час мене недоїдками годуватиме! У неї було голодне дитинство під час війни, і вона вважає, що треба… А зараз інші часи… Чого ти набурмосилася?… Думаєш, що я така відьма, як вважає твоя Надька?… Я бабусю люблю, але…
– А… а звідки ти взяла, що Надя вважає тебе відьмою?
– Ну… вона ж… – знітилася Вероніка.
– Що? – пильно глянула на неї Марина.
– Ну… ну… Хіба не видно? – опустила очі Вероніка.
– Хочеш сказати, що вона в записці писала?
– А що – не писала?! – скинула голову Вероніка. – Я… я підгледіла!
– Нічого ти не підгледіла!.. Це ти писала ті записки! Щоб я про Надю погано подумала… Ні! Ти не відьма. Ти – вчорашня курка!
– А ти… ти… – закричала Вероніка. – Ну й біжи до своєї задрипаної Надьки!.. Цілуйся з нею!.. Думаєш, я плакати буду?… Дуже ви мені потрібні!.. Я через рік усе одно в Америку вчитися поїду! А ви, злидні, кисніть тут у цьому болоті!..
* * *
Вони знову сидять разом за однією партою – Марина і Надя. Марина поплакала у Наді на плечі, вибачилася. Надя теж поплакала і, звичайно, пробачила Марину.
А Вероніки Чорноус у Супер "Б" сьогодні вже нема. Ні, в Америку вчитися вона не поїхала. Просто перевелася в іншу школу.
Пригода сьома
Перше кохання Серпика Чичиринди, або принцеса і зрадник
Принцесу звали Наталочка Приходько. Була вона кирпатенька, веснянкуватенька, маленька на зріст – мабуть найменшенька у шостому "Б". Але тяжко мила, як казав Сергійків дідусь Максим Панасович. А дідусь добре розумівся на жіночих достоїнствах, позаяк усе життя був наладчиком швацьких машин на швейній фабриці. А хто працює на швейних фабриках?… Правильно! Самі жінки та дівчата. Правда, дідусь ту Наталочку Приходько ніколи в житті небачив, говорив так про своїх швачок, але слова його наче були сказані саме про Наталочку. Пасували їй абсолютно. Мила й симпатична вона була неймовірно.