І знову його урвали.
— Ми тут не журнали випускаємо! — ревнув суддя Вітберг і глянув на Вотсона так люто й вороже, аж той насилу переконав: себе, що це та сама людина, яку він бачив кілька хвилин тому зовсім інакшою.
— Хто завдав першого удару? — запитав адвокат Петсі.
Тут втрутився прокурор, вимагаючи з’ясувати, яку з
двох справ зараз розглядають і за яким це правом оборонець Петсі допитує підсудного. Адвокат Петсі відбив напад. Тоді суддя Вітберг заявив, що йому нічого не відомо про якусь другу справу. Все це вимагало з’ясування. Розпочалася словесна баталія двох законників, яка завершилася тим, що обидва перепросили суддю та один одного. І далі все йшло в такому ж дусі. Вотсонові це нагадало гурт дрібних злодіяк, що здіймають колотнечу навколо чесної людини, коли тягнуть у неї гаманця. Машина собі працювала, та й годі.
— Навіщо ви зайшли в місце з такою сумнівною репутацією? — запитано у Вотсона.
— Бачите, багато років я вивчаю економіку й соціологію і тому маю звичку знайомитись...
Але його знов урвали.
— Нас не цікавлять ваші ології! — гарикнув суддя Вітберг— Питання поставлено прямо, тож і відповідайте на нього прямо. Були ви п’яний чи ні? Ось де суть питання.
Коли Вотсон спробував розповісти як Петсі покалічив собі обличчя, б’ючись йому об голову, його відверто висміяли, а суддя Вітберг знов не дав йому договорити.
— Ви усвідомлюєте святість присяги, що ви її дали: казати правду і саму тільки правду? — запитав суддя. Що за байки ви тут розповідаєте? Хто це повірить, щоб людина сама себе калічила, б'ючись ніжними та вразливими частинами обличчя об вашу голову! Ви ж тямуща людина, погодьтеся, що це — безглуздя!
— У гніві люди часто стають нерозважливі, — лагідно відповів Вотсон.
Цими словами суддя Вітберг глибоко образився, і праведне обурення забриніло в його голосі.
— Яке ви маєте право так казати? — закричав він. — Це нічим не виправдано. Це не має відношення до справи! Ви присутні тут, добродію, тільки як свідок, чуєте? Суд не бажає вислуховувати якісь там ваші особисті думки!
— Я тільки відповів на запитання, ваша честь— покірливо заперечив Вотсон.
— Зовсім ні! — знову вибухнув суддя. — І дозвольте попередити вас, добродію, дозвольте попередити, що ваше зухвальство тільки пошкодить вам! Знайте, що ми тут уміємо додержуватися закону й розуміємось на правилах чемності. Мені соромно за вас!
Поки чергова казуїстична суперечка між юристами знову перервала його розповідь про події у "Вандомі", Картер Вотсон без усякої гіркоти пройнятий тільки цікавістю та жалем спостерігав, як працює в нього на очах ця величезна й заразом нікчемна машина, що панує в його країні. Він бачив, як створіння-паразити, породження цієї машини, простягли свої павучі мацаки і безсоромно та безкарно висмоктують хабарі в тисячах міст країни. Тут це діялося просто навіч: увесь суд на чолі з суддею плазує перед шинкарем тільки тому, що в руках у того виборчі голоси. Жалюгідно виглядало це одне з багатьох облич багатоликої машини, що розплаталася чорною тінню над кожним містом і штатом.
Знайома фраза весь час крутилася в голові Вотсона: "Це ж просто сміх! " Раптом, у самому розпалі суперечки, він мимоволі голосно пирснув, чим накликав на себе сердитий погляд судді Вітберга. Ці хамуваті законники, вирішив Вотсон, цей хамуватий суддя у тисячу разів гірші від задирливої офіцерні хоч би й на найгірших суднах, бо ті не просто заводилися битись, а й самі боронилися, тоді як ці дрібні шахраї ховаються за спиною закону. Самі вони завдавали ударів, але нікому не дозволялося їм віддячити:
за ними-бо стояли тюремні камери та поліційні кийки, їх захищали тупоголові поліцаї, що за гроші стали професійними людоморами. Однак гіркоти він не відчував. Вульгарність та бридкість цього видовища покривались його неймовірним комізмом, а Вотсонові ніколи не бракувало рятівного почуття гумору.
Хоч як його страхано і смикано, Вотсон одначе, спромігся просто й правдиво викласти всю справу, і, незважаючи на прискіпливий перехресний допит, у його розповіді не виявлено жодної непослідовності. Зовсім інакше було з фальшивими свідченнями Петсі та двох його приятелів. Але й оборонець Петсі, і прокурор — обидва підтримували обвинувачення, не заглиблюючись в аргумента. Вотсон спробував протестувати, але прокурор прицитьнув його, — мовляв, він громадський обвинувач і знав свою справу.
"Патрік Горен засвідчив, що його життя було під загрозою і що він мусив захищатись, —такими словами починався вирок судді Вітберга. — Містер Вотсон засвідчив таке саме щодо себе. Кожний з них присягнув, що на нього безпідставно напав супротивник. Згідно із законом, сумнів іде на користь відповідача. В даному випадку мають місце поважні сумніви. Отже, у справі "Громада проти Картера Вотсона" сумнів іде на користь Картера Вотсона, і його тим самим звільняється з-під арешту. Ці ж самі міркування слушні й у справі "Громада проти Патріка Горена". Сумнів іде на його користь, і його звільняється з-під арешту. Раджу обом відповідачам потиснути один одному руки і помиритися".
Перший заголовок, що його прочитав Вотсон у вечірніх газетах, був такий: "КАРТЕРА ВОТСОНА ВИПРАВДАНО". Інша газета повідомляла: "КАРТЕР ВОТСОН УНИК ШТРАФУ". Але всіх перевершила стаття, що починалася словами: "КАРТЕР ВОТСОН — ГАРНИЙ ПАРУБ’ЯГА". Звідси Вотсон довідався, як суддя Вітберг порадив обом забіякам потиснути один одному руки, що вони відразу й зробили. Далі мовилося таке:
— Що ж, хильнім по чарці з доброї нагоди, — запропонував Петсі Горен.
— Згода, — відказав Картер Вотсон.
І, взявшися під руки, вони подалися до найближчого шинку.
IV
Кінець кінцем ця пригода не залишила гіркоти у Вотсоновій душі. Це був лише новий соціальний досвід, і його наслідком стала ще одна книжка Вотсона під назвою "Поліційне судочинство. Спроба аналізу".
Роком пізніше, одного літнього ранку Вотсон приїхав на своє ранчо і, залишивши коня, пішки побрався через невеликий яр, щоб глянути, як росте гірська папороть, висаджена минулої зими. Вийшовши з яру, він опинився на всіяному квітами лузі, у чарівному затишному куточку, що його відокремлювали від решти світу низенькі пагорби та групи дерев. І тут він побачив людину, яка, мабуть, забрела сюди з літнього готелю в містечку, за милю звідси. Вони зійшлися віч-на-віч і одразу впізнали один одного. Незнайомець виявився суддею Вітбергом. Факт порушення межі приватної власності годі було заперечити: хоч Вотсон і не був щодо цього дуже прискіпливий, але межовими знаками таки обставив своє ранчо.