6
Нашої дружби й не хочеш приховувать, мій найдорожчий,
Та й приховати б не зміг, навіть коли б захотів.
Кращого друга від мене, згадай, не мав ти у Римі,
Так і від тебе я, знай, кращого друга не мав.
Ми нашу приязнь настільки засвідчили, що голосною,
Власне, та приязнь була — більше, ніж я, аніж ти.
Як безкорисливо ти до близьких своїх друзів горнувся,
Знає те муж, що його ціниш найвище ти сам.
До щонайглибших своїх таємниць мене допускав ти,
Я ж їх у сховку душі, сторож надійний, беріг.
Так одному лиш тобі довіряв і я потаємне,
Тільки одне приховав — що доконало мене.
А не ховав би — й нині ти друга б мав біля себе:
Раду якусь би знайшов, щоб одхилити біду.
Доля ж мене до межі, до кари страшної штовхнула,
Жодної стежки не мав для порятунку свого.
Хай, проте, грізний удар таки справді був неминучий,
Хай від призначення нам, як не мудруй, не втекти, —
Все ж, опоро життя мого, найдавніший мій друже,
Ти, по кому я тут, може, найбільше тужу,
Не забувай мене! А як сильнішим станеш із ласки
Цезаря, — спробуй, молю, чимось мені помогти!
Тільки б улігся гнів божества, що в образі на мене,
Тільки б вигнання моє ближчим од Риму було!
Хай так і станеться! Я ж не виношував злочину в серці:
Це лиш провина була — з помилки все почалось.
Довго, одначе, та й небезпечно було б говорити,
Як очевидцем я став темного, згубного зла.
Згадка про день той — то рана жива у серці моєму,
Тільки на пам'ять спливе — знову пронизує біль.
Що мене сором палить донині ще, те вже довіку,
В ніч оповите сліпу, мушу носити в собі.
Можу сказати лиш те, що я винен, але не з користі
Згубний той крок я зробив — просто спіткнувся, кажу.
Тож, коли хочеш, щоб назва із вчинком не розбігалась, —
Що дурнотою було, — злочином не називай.
А як неправду кажу, то цей край — околиці Рима,
Значить, ще далі мене, у невідоме, спрямуй!
7
Швидше, квапливі рядки, з вітанням спішіть до Перілли,
Швидше, мій листе, у путь, бесіди вірний слуго!
Може, вона на той час побіч матері любої буде,
Може, розгорне тебе в колі своїх Пієрид.
Що б не робила, все відкладе, коли скажуть про тебе,
З чим, запитає, прийшов, що на вигнанні роблю.
Скажеш: усе ще живу, але так, що волів би не жити,
Скажеш: болю мого не злікували роки.
А попри те я до Муз — до горя свого — повернувся,
І для двовіршів своїх знов підбираю слова.
Чи не забула, спитай, занять наших спільних, чи все ще
Звичаєм батьківським їй вчений мережиться вірш?
Не однією лиш вродою доля тебе наділила:
Скромність, чутлива душа — придане щедре твоє.
Я до Пегасових вод уперше тебе припровадив,
Щоб не пропало дарма хисту твого джерело.
Ти ще дівчатком була — я вперше твій дар зауважив,
Ставши, як батько, тобі вчителем, провідником.
Тож, коли в серці твоїм чуття палає колишнє,
В співі одній лиш Сапфо ти б дорівнять не могла.
Тільки б нещастя моє не стало тобі на заваді
Й не охолола душа після падіння мого!..
Ми свої твори, згадай, один одному часто читали,
І за суддю я тобі, і за наставника був.
Віршем свіжим твоїм, бувало, слух милував я,
А на невдалий вказав — бралась рум'янцем густим.
Може, побачивши, як сам собі я нашкодив писанням,
Як за книжки поплативсь, ти занедбала свій хист?
Можеш одкинути страх! Лише б ти не вчила, Перілло,
Ні юнаків, ні дівчат, як вони мають любить.
Тож, окрасо жінок найученіших, гріх дармувати!
Знов до пісень поспіши, священнодійства свого!
Не обминуть же літа, проминаючи, вроди твоєї —
Зморшка стареча ось-ось ляже тобі на чоло.
Скоро сягне по принади твої нищителька-старість,
Та, що до кожного з нас кроком нечутним іде.
Скажуть про тебе: яка то краса була! Глянеш у люстро,
Та й не повіриш йому, душу огорне печаль.
Є в тебе скромне майно, хоч ти й великого гідна,
Та припустімо, що ти — перша поміж багачів,
Що з того? Доля — підступниця: то обдарує, то скривдить,
Так учорашній Крез нині вже Іром стає.
Та, якщо коротко, — ми володіємо лиш проминальним,
Непроминальне — це хист, серця чутливого дар.
Глянь ось на мене: без дому, вітчизни, без вас залишився,
Все відібрали, все те, що відібрати могли,
Хист мій зі мною, однак, супутник мій і розрадник,
Навіть у Цезаря прав жодних немає над ним.
Тут мені може будь-хто збавить віку жорстоким залізом,
Все ж і по смерті моїй житиме слава моя.
Поки з семи своїх пагорбів Марсів Рим переможно
Буде весь світ озирать, будуть читати мене.
Тож намагайсь — і хай плід занять твоїх буде солодший —
Що маєш сил, подолать свій похоронний вогонь!
8
На Тріптолемову нині б мені ступить колісницю,
Мужа, що вперше зерном землю сиру здивував.
Нині гнуздати б мені тих драконів, що в піднебессі
Мчали Еета дочку ген од корінфських твердинь!
Нині б одчути мені тремтіння крил за плечима,
Нині б довіритись їм, наче Дедал чи Персей!
Щоб, загрібаючи ними легку прозорість повітря,
Раптом побачить мені любу вітчизну свою,
Осиротілий свій дім і друзів, що все ще про друга
Згадують, та головне — рідну, кохану жону!..
Ох, ті сни наяву! Забаганки дитячі, та й годі!
Так і будуть вони снами, допоки живу.
Авґуста краще благай, коли вже не можеш мовчати, —
Силу того божества звідав ти сам на собі.
Він колісницю і крила подасть, та їх і не треба:
Хай повернутись велить — птахом одразу злетиш.
Буду благати про це (про більше — і не посмів би),
Втім, можливо, що й тут я поза міру ступив.
Згодом, коли божество насититься гнівом, я знову
Зважуся словом палким потурбувати його.
Нині молю про мале, для мене ж — надто велике:
Хай мені з краю цього в інший дозволить піти.
Все проти мене тут: води, земля, повітря і небо,
От і тремчу, наче лист, от і нездужаю тут.
Чи занепалий мій дух і на тіло згубно впливає,
Чи всіх недуг джерело — все-таки та чужина.
Щойно я Понту сягнув, почало діймати безсоння,
Звівся на скіпочку тут, їжа у горло не йде.
Справді, як лист восени, прибитий раннім морозом,
Блякне, хай-но зима закостеніла війне,
Так нині в'яну і я, не знаходжу підмоги ні в чому,
Є зате безліч причин для безконечних жалів.
Духом не менше страждаю, ніж тілом. Однаково хворі
Ті дві частини єства — муку подвійну терплю.
Перед очима доля моя — рукою подати —
Мов на папері стоїть, тільки бери та читай:
Всі ті місця, всіх людей, їх звичаї, бесіди їхні
Чую і бачу, й себе — ким тоді був і ким став.
Так уже вмерти б хотів, що й Цезареві дорікаю:
Міг же скарати мене в гніві своєму мечем.
Та коли він і в образі такій спромігся на ласку,
Явить хай ласку ще раз — в інший пошле мене край.