6
Ти, хто для мене опорою був в усіх моїх справах,
Ти, хто притулком мені, гаванню тихою був,
Ти, навіть ти відступив, полишив турботу про друга,-
Так вже намуляв плече братолюбивий тягар?
Що ж, я дійсно тягар. Та навіщо брався за нього —
Щоб у хвилину важку так от відкинуть його?..
Посеред буряних хвиль покидаєш судно, Палінуре?
Ні! Хай і вірність твоя хистові пару складе!
Чи під час бою, згадай, Ахіллових коней погонич,
Автомедон, затремтів, випустив віжки із рук?
Чи Подалірій хоч раз, узявшись за лікування,
Хворому не допоміг, про обіцянку забув?
Краще б уже не пустив, аніж вигнав гостя із хати;
Хай не схитнеться вівтар — той, що мене прихистив.
Ти мене взявся був оберігати, тому-то й сьогодні
Не полишай у біді — хоч яку-небудь подай
Раду, якщо я ще й іншої не допустився провини
Й чимось довір'я твого раптом я не обманув.
Хай із цих уст, що насилу скіфське повітря вдихають,
Віддих останній злетить (не пошкодую за ним!),
Перше, ніж вчинком лихим твоє серце змушу стискатись,
Ніж із своєї вини стану немилим тобі.
Доля мене не настільки гнітить, щоб через тривалі
Біди я в тій далині, врешті, позбувся ума.
Та уяви, що позбувсь: то скільки, погодься, Пілада
Вразити словом гірким міг Агамемнона син?
Міг, імовірно, вдарить його, та хіба відступився
Вірний Пілад через те, друга покинув в біді?..
Є щось одне у щасливих із нещасливими спільне:
Кожен і тим, як і цим чимсь догодити спішить.
Так і сліпцеві, й тому, в кого пурпуром тога обшита,
Влада у кого в руках, першими йти даємо.
Не співчуваєш мені — мусиш долі моїй співчувати:
Бо свого гніву ніхто б не помістив уже в ній.
З бід моїх крихту візьми найіфихітнішу — й чим дорікаєш,
Те буде менше в стократ, ніж ота крихта страждань.
Скільки з ровів заболочених очеретин проростає,
Скільки на Гіблі квіток, скільки кружляє там бджіл,
Скільки зернин відусіль у комори підземні стягають
Через вузенькі ходи юрми мурашок дрібних, —
Стільки мене облягає нещасть — їм ліку немає,
Скільки б не нарікав — часточку тільки назву.
Скажеш: "їх мало",— пісок сип на берег, колоссям збагачуй
Лан і відро по ведрі воду до моря носи.
Годі гнівитися! Таж не пора тепер на образи!
Не покидай серед хвиль, їм на поталу, човна!
7
Лист, що читаєш його, прибрів з далекого краю,
Де, розливаючись, Істр воду до моря жене.
Знай, якщо тобі мило живеться й здоров'я слугує,
То і в моєму житті часточка радості є.
А запитаєш, мій дорогий, як годиться, про мене,
То, хоч мовчатиму я, знатимеш сам, як живу.
Я нещасливий — ось як нещастя свої підсумую.
Кожен зазнає того ж, Цезаря хто прогнівив.
Хочеш дізнатися про племена в томітанському краї,
Хочеш про звичаї знать, серед яких я живу?
Хоч перемішані тут з місцевими гетами греки —
У непокорі своїй все ж відрізняється ґет.
Люду сарматського й ґетського тут чимало довкола —
Полем, на конях усі, скачуть туди і сюди.
Кожен — із сагайдаком; і лук, і стріли при ньому,
Вістрям в отруту змії вмочена вбивча стріла.
Голосом, поглядом жах навівають: Марси правдиві —
Ані волосся вони, ні бороди не стрижуть.
Варвар ножем не лінується вдарити — ніж наготові
В нього при боці висить, варто рукою сягнуть.
Ось серед кого живе оспівувач любощів ніжних!
Ось, що він, друже, тепер бачить і чує довкіл!
Що ж, хай живе тут, але — нехай тут не помирає,
Тінню щоб він не блукав у тих понурих місцях!
Пишеш, що повен театр пісням моїм плеще в долоні,
Що до ладу тих пісень танці виконують тут.
Я ж ті пісні уклав, ти знаєш, не для театру,
Тож і не треба гучних оплесків Музі моїй.
Тішусь, однак, що вигнанця забути щось заважає,
Що його ймення звучить досі на ваших устах.
Та як згадаю, бува, через що пішов на вигнання —
То і пісні, й Пієрид, їхніх натхненниць, клену.
Лиш проклену — й розумію: без них же мені не прожити,
Знову спішу до стріли, що у моїй же крові.
Так і те грецьке судно, евбейською хвилею бите,
По катарейських уже водах зухвало пливе.
Я по ночах тепер не для хвали, не для слави віршую:
Тихе, незнане ім'я нині б корисним було.
Працею скріплюю дух, про біди свої забуваю,
Болісну тугу свою пробую словом оддать.
Що ж іще інше почну, одинокий, серед пустелі?
Засіб який ще знайду для заспокоєння мук?
Чи на місцевості зір зупиню — місцевість немила,
Гіршої, прямо скажу, в цілому світі нема.
Чи подивлюсь на людей — їм і назва ця не підходить:
Дикої лютості в них більше, аніж у вовків.
Що їм закон? Справедливість тут поступається силі;
І правосуддя лежить: меч — одинокий суддя.
Шкури й широкі штани — од морозів пекучих рятують,
Лиця в них геть заросли, глянути — острах бере.
В декого ще збереглось відлуння грецької мови,
Варварський призвук, однак, чужості їй надає.
Всіх обійди, а такого нема, хто б міг по-латині
Мовити слово якесь, хай і буденне, просте.
Мушу і я тут (вибачте, Музи!) серед сарматів,
Римлянин, римський співець, їхньої мови вживать!
Сором, але зізнаюсь: відвикаю від рідної мови —
Слово латинське, бува, ледве що сходить на ум.
Мабуть, і в книжечці тій чужих чимало зворотів,
Та не людину вини — край, де людина живе.
Щоб із ужитку не вийшла, однак, Авзонії мова
І щоб до батьківських слів не онімів мій язик,
Сам із собою мову веду, повторяю забуте
Слово, ступаючи знов на лиховісні стежки.
Так, убиваючи дні, я свій дух, себе розважаю,
Щоб перед зором душі образ біди не стояв.
Хочу знайти забуття у піснях: забудуся трохи —
Значить, не марно писав, тим і вдоволений я.
8
Я не настільки упав, хоч повалений, щоб опинитись
Нижче від тебе, бо там — просто нічого нема.
Чим тебе, підлий, дійняв я, що так мене зневажаєш?
Те, що на глум береш, може спіткати й тебе!
Біль мій, падіння моє — тебе таки не зм'якшили?
Таж наді мною і звір міг би пустити сльозу!
Доля тобі не страшна — що на кулі завжди рухливій?
Заздрість і гордість її не погамують тебе?
Помсти Рамнусії, хто заслужив її, той не уникне —
Що ж на нещастя моє ти ще й ногою ступив?..
Бачив я: в морі втонув, хто сміявся над утонулим.
Мовив я: "Море таке — то справедливість сама!"
Хто жебракові колись не подав — живе із подачок:
Руку протягує сам — хліба ласкавого жде.
Місця ніде не нагріє Фортуна, усе вона в русі —
Кроком непевним, вертка, мовби наосліп іде.
То усміхнеться, то на обличчі знов спохмурніє,
Лиш непостійність ота — ось що постійне у ній.
Я, було, теж квітував, але квіт той був нетривалий,
От як на мить спалахне — й тут же погасне стебло.
А щоб у дикій злобі не радів ти всією душею —
Маю надію ще, знай, бога земного вблагать.
Бо моя помилка — то ще не злочин, і я через неї
Сорому серед людей — не ворожнечі зазнав,
Бо в неосяжних, од сходу й до заходу, обширах світу
Ласкою всіх здивував той, в чиїй владі вони.
Хай застосовувать силу до нього — марне заняття,
Все ж він до слізних благань хилиться серцем м'яким.
І за зразком богів, адже серед них колись буде, —
Вибачить — то попрошу кращої долі собі.
Сонячні й хмарні дні порівняй у цілому році —
Матимеш більше ясних, аніж захмарених днів.
Не поспішай же моєму падінню надмірно радіти:
Може, й мені, поміркуй, доля всміхнеться колись.
Може, стрінемось ми, коли принцепс погідніше гляне,
В Місті: ти — жалібний, я — розвеселений знов.
Хай би тебе я за більшу провину вигнаним бачив —
Ось із найближчих прохань перше прохання моє.