12
Вже під Зефіром м'якне мороз. Кінець уже року.
Довгих таких я не знав, як у Меотії, зим.
Той, хто морем колись не зміг переправити Геллу,
На терези вже кладе ночі тривалість і дня.
Десь на селі там, у вас, юнаки й дівчата веселі
Йдуть по фіалки — туди, де їх не сіяв ніхто,
Де тільки луг — усюди рясніє квіток різнобарв'я,
Де тільки пташка, там — пісня нехитра дзвенить.
Щоб материнське, врешті, прокляття скинути з себе, —
Де лише сволок який — ластівка ліпить гніздо.
Ніжний посів, що в Церериних борознах досі ховався,
Вже з-під паркої землі проростом пнеться м'яким.
Де виноградна лоза — вже'брость на ній набрякає,
Жаль, у ґетських краях і винограду нема.
Де якесь дерево є — бубнявіє гілка бруньками,
Жаль, у ґетських краях дерева й близько нема!..
Нині — дозвілля там: поступається знову забавам
Форум, де завжди киплять багатослівні бої.
Кінні змагання там, із легкою зброєю вправи,
Списа метають або полем женуть обруча.
Там юнаки, вже після змагань, від оливи пливкої
Змити в джерельній воді тіло блискуче спішать.
Повен театр, жага палахтить і пристрасті різні,
І замість форумів трьох стільки ж театрів гуде.
Десятикратно, стократно, та ні — безмежно щасливий,
Той, кому Рим гомінкий всі свої втіхи дає!
Я ж тут бачу сніги, що з весною тануть, і воду,
Що прямо з озера вже, не з ополонки беруть.
Льоду й на морі не видно; од криги звільненим Істром
Не загримкоче важким возом сармат-волопас.
Хай до Понтійських країв почнуть доходити судна,
Хай-но сюди "завернуть не побоїться плавець —
Я залюбки підбіжу, привітавши, спитаю прибульця,
Звідки, хто він такий, що тут цікавить його.
Дивно бачити тут когось не з ближнього краю,
Що по чужій сюди плив, по небезпечній воді.
Рідко з Італії хтось таку відстань сюди подолає,
Рідко, бо й гавані тут, де б зупинився, нема.
Чи заговорить по-грецькому він, а чи по-латині —
Мова ця, звісно, мені більше до серця лежить!
Чи то з протоки, а чи з далеких хвиль Пропонтиди
Ген аж сюди ходовим вітром когось занесе, —
Хто б він не був, але вістку все ж якусь перекаже,
Хай якусь чутку, або — чутки частину лише.
От якби міг — благаю про це! — розказать про тріумфи
Цезаря, як він складав богу латинів обіт!
І як до ніг вождя-переможця Германія буйна
Сумно схилила своє горде недавно чоло.
Той, хто мені оповість, чого сам, на жаль, я не бачив,
Гостем жаданим за стіл сяде у хаті моїй.
Горе! Чи справді тут, між скіфів, — оселя Назона?
Горе! Чи справді тут — вогнище дому мого?..
Згляньтесь, боги! Хай не домом, лишень притулком вважає
Цезар те місце сумне, де покарання несу!
13
Гостем небажаним (краще б я на світ не з'явився!)
День народження мій з обігом часу настав.
Нащо спішиш до вигнанця в роки його бідування,
В чорні його роки, замість покласти їм край?..
Мав би сумління — не турбувався б нині про мене,
З Риму за мною сюди, на чужину б ти не йшов.
Де мене вперше, на горе моє, дитям ще побачив,
Там і востаннє мені ти б усміхнутися міг!
Так і тоді, коли Рим навік я покинути мусив,
Ти, як і друзі мої, мовити б міг "Прощавай!"
Що тобі в Понті робить? Чи сюди, за межі морозні,
Ген на край світу й тебе Цезаря гнів скерував?
Почестей звичних чекаєш і тут — аби білосніжний
Плащ із моїх плечей згортками гарно спадав?
Щоб у вінках, як личить у свято, вівтар димився,
Щоб у священнім огні весело ладан тріщав?
Щоб привітав я тебе калачем — щорічним дарунком?
Щоб молитвами богів якнайщиріше благав?
Інші настали часи, не такі мої справи, щоб міг я
Радісно, як то колись, вийти назустріч тобі.
Про похоронний дбати б вогонь, а не про святковий,
Вівтар не квітом пора б, а кипарисом вінчать.
Ладан палити дарма: ним богів і так не вблагаю,
З уст навіть добрі слова в горі такому не йдуть.
Та коли можна в той день іще якесь мати прохання, —
Не повертайся, прошу, вдруге у ту чужину,
Поки живу я ще тут, де світу найдальший окраєць,
Понт, що даремно його люди прозвали "Евксин".
14
Гордосте вчених мужів, пораднику їх, опікуне,
Що поробляєш тепер, друже й мого талану?
Як мене ти вихваляв у щасті моєму, чи й нині
Дбаєш так само, аби хоч не забули мене?
Чи мої твори збираєш усе ще (кажу, розумієш,
Не про "Мистецтво": воно занапастило й митця)?
Тож постарайся, молю, поетів нових опікуне,
Щоб своїм тілом живим — творами — в Римі я був!
Бо ж не моїм книжечкам — мені присудили вигнання,
На покарання таке чим заслужили вони?
Батько-вигнанець не раз чужиною блукає, а діти,
Рідні діти його в Римі спокійно живуть.
Як і Паллада колись — без матері, тільки від батька
Вірші родились мої — кров моя, плід мій живий.
їх довіряю тобі, а що батька в них нині немає,
Значить, ще важчим стає твій, опікуне, тягар.
Чим заплямований я — лиш трьох моїх діток торкнулось,
Отже, про інших усіх ти, не ховаючись, дбай.
Є ще в доробку моїм п'ятнадцять книг "Перевтілень",
Що в похоронний мій день хтось врятував од вогню.
Міг би й для них я, коли передчасно б сам не загинув,
Слави в людей домогтись, одшліфувавши весь твір.
Так от вони й звучать в устах людей, шорсткуваті,
Втім, чи справді звучить серед людей щось моє?..
Можеш ще й ті, які б не були вони, вірші додати,
Тільки б таку далину їм подолати вдалось!
А коли хтось ті вірші мої прочитати захоче,
Перше хай зважить, коли й де я виношував їх.
По справедливості, вірю, оцінить, коли буде знати,
Що серед варварів я, на чужині їх писав.
Ще й подивується: як це могла у такому нещасті,
В смутку такому якісь вірші сплітати рука.
Так, підупав у бідах мій хист; щоправда, й раніше
Він не буяв, а лише скупо струмочком бринів.
Далі, яким уже був, без ужитку зовсім занидів,
А проминули роки — і до кінця пересох.
Книг тут нема, що живили б мене, будили до праці,
Меч тут і стріли дзвенять, а не рядки віршові.
Нікому й віршів читать, а коли б надумав читати, —
То все одно мене тут не зрозумів би ніхто.
Змоги нема й усамітнитись: мур на сторожі, й ворота
Замкнуті завжди, щоб гет не увірвався з мечем.
Слово шукаю не раз, чи ім'я, чи місцевості назву, —
Побіч нікого нема, з ким би порадитись міг:
Іноді мову про щось поведу — і (сором признатись!),
Наче бракує слів: чи розмовлять відучивсь?
Тільки й чую щодня фракійську та скіфську говірку,
Видно, по-гетському я скоро й писати почну.
От і боюсь, повір, щоб, читаючи вірш мій латинський,
І на понтійське слівце ти не натрапив бува.
Строго все ж не суди: на книжечку цю непримітну,
Зваживши, де я живу, друже, вибачливо глянь.