Публій Овідій Назон
Скорботні елегії
Переклад Андрія Содомори
КНИГА ПЕРША
1
Підеш у Рим, мій згорточку скромний... Ні, я не заздрю...
Хто ж тебе виплекав, той — горе! — залишиться тут.
Підеш неприбраний — так воно личить дитині вигнанця:
До невеселих часів одяг належний бери.
Ні багрецем, ні вакцинії соком пишатись не треба, —
Не для скорботи й журби барву придумано цю, —
Кедром хай сторінки не пишаються, мінієм — титул,
Білі — над темним чолом хай не ясніють ріжки.
Всі ті прикраси — для інших книжок, щасливішої долі,
Ти ж про мою пам'ятай — долю, ворожу мені.
Хай не вигладжує пильно країв твоїх пористий камінь,
Хай буде видно, що ти не чепуривсь, не голивсь.
Плям не соромся: побачивши їх, усяк зрозуміє,
Що не одну лиш сльозу я над тобою зронив.
Годі! Рушай! Від мене вітай місця наймиліші —
їх може нині сягнуть лиш мого вірша стопа.
Може, ще хтось пам'ятає про мене там серед люду,
Може, й спитає тебе, як тут ведеться мені, —
Скажеш йому, що живий, але не кажи, що здоровий:
Таж навіть те, що живу, є подарунком богів.
Схоче хтось більше дізнатися — краще тобі промовчати,
В бесіді зайвим слівцем не прохопися, бува,
Бо, зацікавившись, книги мої розгорне читальник,
Поговір піде — і знов будуть судити мене.
Хтось тебе словом прикрим дійме — захищатись не варто:
Захистом, що не кажи, тільки нашкодиш мені.
Може, стрінеш когось, хто зітхне за Назоном-вигнанцем,
Хай зі сльозою в очах він ті рядки пробіжить
І побажає, та подумки (заздрісник може підслухать),
Щоб і свій гнів пом'якшив Цезар, і кару мою.
Хто б не стрівся тобі, хай горя він не зазнає,
Бо за нещасних стоїть, ласки благає в богів.
От якби виблагав він!.. Якби Цезар, гнів подолавши,
Вмерти дозволив мені на батьківщині моїй!..
Хоч би й усе ти зробив, як кажу, не уникнеш докорів:
Що то за вірші, мовляв, — з давніми не порівнять!
Так, але чесний .суддя на обставини зважити мусить,
А коли зважить на них, виправдать зможе тебе.
Тільки погідна душа бездоганну висновує пісню,
Днину ж мою погасив долі раптовий удар.
Пісня жадає від того, 'хто пише, дозвілля і тиші —
Хвилі, морози, вітри люто шмагають мене.
Пісні не може сусідувать страх, а я, нещасливець,
Чую на шиї своїй доторк холодний меча.
Хай навіть те, що пишу, подивляє суддя і прихильно
Гляне на вірші мої, хоч недоладні вони.
Ти Меонійця візьми й накинь такі біди на нього —
Вбогістю хисту, повір, навіть йому дорікнуть.
Хай тобі буде однаково, що там хто скаже про тебе,
Як не догодиш комусь — сорому з того не май:
Доля до мене, знаєш, тепер не настільки ласкава,
Щоб випадало тобі дбати про славу в людей.
Поки щастило мені, до похвал не був я байдужий,
Весь я бажанням горів мати ім'я голосне.
Досить того, що пісень не зненавидів я, ані хисту:
Це ж через нього я тут, вигнаний, на чужині!
Йди ж — і Рим озирни (бо можна тобі) замість мене...
О, якби міг я, боги, згорточком стати своїм!
Та не гадай, що тебе, коли прийдеш у місто велике,
Не розпізнає ніхто серед густої юрби —
Хоч би ти й назви не мав, тебе викаже барва скорботна:
Як не приховуйся там — знатиме всяк, що ти мій.
Потай все ж увійди, щоб мій вірш тобі не зашкодив:
Нині ж не так, як колись, люблять, шанують його.
А як зустрінеш когось, хто тебе, не читавши, відкине
Лиш через те, що ти мій, ось що такому скажи:
"На заголовок поглянь: не даю настанов для любові,
Кару, належну йому, твір цей сповна вже поніс".
Може, чекаєш, коли я скажу тобі, посланцеві,
Ще й на високий зійти пагорб, де Цезаря дім?
Хай ті святині і їхні боги на нас не гнівляться:
Влучив у мене звідтіль громоподібний удар.
Хоч пам'ятаю, що там — найласкавіші сили небесні,
Все ж тих богів, що мене вразили громом, боюсь!
Досить, щоб голуб хоч раз одчув твої, яструбе, кігті —
Вже він, сердега, тремтить, хай лиш крило шелесне.
Так і вівця, яку вирвали з пащі жадливого вовка, —
Вже ти її від кошар не одженеш, боязку.
Був би живий Фаетон — уникав би неба й до коней
Не підійшов би, хоч їх так нерозважно жадав.
Так от і я, хто відчув блискавичну Юпітера зброю,
Тільки-но грім загримить — думаю: в мене він б'є.
З суден аргоських котре не розбилося при Катареї,
Те до евбейських глибин вже не скерує вітрил.
Так от і мій пошарпаний бурею човен боїться '
Знов повернути туди, де мало що не втонув.
Тож насторожі там будь, обачливий та обережний,
Хай вдовольняє тебе із простолюддя читач.
Так на слабкому крилі Ікар поривався до неба —
Впавши, нещасний, своїм іменем води назвав.
Радити все ж не берусь, до весла чи вітрила вдаватись:
Тільки обставини й час раду найкращу дадуть.
Може, опинишся в домі ясному, коли там дозвільно
Й лагідно буде, то знай: гнів себе вичерпав сам.
Може, твою нерішучість помітивши, хтось посприяє,
Слово замовить, тоді — вже без вагань підійди!
В добру годину, мій згорточку! Ти щасливіший од мене!..
Йди, бо лиш там ти мої болі полегшити б міг:
їх або справді ніхто, або той, хто завдав мені рани,
Як син Пелея колись, полікувати б зумів.
Лиш, замість допомогти, бува, не зашкодь ненароком, —
Над сподіваннями страх гору, як бачиш, бере, —
Щоб, розворушений, знову з-під попелу гнів не прорвався,
Кари тяжкої, гляди, вдруге на нас не наклич!
А коли, врешті, оселя моя тебе прийме гостинно
Й матимеш звичне своє в скриньці округлій житло,
Рідних братів своїх складених там за порядком побачиш —
їх я випещував теж пильним, безсонним трудом.
Інші — їх ціла юрба — про себе відверто говорять:
Кожен із них на чолі свій заголовок несе.
Трьох — принишклих — побачиш там одаль, у закуті темнім,
Хоч їх наука — любов — перша наука для всіх.
їх ти або уникай, або, якщо вистачить духу,
Зважся Едіпа ім'я чи Телегона їм дать.
Лиш із тих трьох, якщо свого батька ти поважаєш,
Жодного не полюби, хоч і любити він вчить.
Про перевтілення є ще там книги — п'ятнадцять сувоїв:
При похованні моїм вирвано їх із вогню.
їм ти від мене скажи, що й моєї долі обличчя
Нині б поповнить могло тіл перевтілених ряд.
Бо в одну мить неподібною стала до себе самої:
Щойно щаслива була — вмита сльозами тепер.
Ще не одне б я доручення дав, лише б забажав ти,
Тільки боюсь, щоб тебе я не загаяв дарма.
Втім, якщо все, що згадую тут, понесеш із собою,
Хтозна, чи той посланець міг би двигнути тебе.
Довга дорога... Рушай! А я буду жить на краєчку
Світу й про землю свою снитиму в тій далині.