Тарас. Французьке? (Дивиться на часи.) Знаю. Мерси?
Терешко. Та ні, яке там мерси! "Ла-мер", "ла-пер", одно слово — наука! І ніяк не потрапиш сказать: неначе так, та не так! Я вже наняв Матюші навчителя, і сам довго сидів біля них. Слухав, слухав, нічого не второпав. Матюша каже: "ла-мер", "ла-пер", "ла-сер"! — Усі сміються. Учитель поправляє, і поправляє, — я ж чую, — так само: "ла-пер", "ла-мер", "ла-сер". Тю, бий вас, сила Божа! Та й Матюша ж так само говорить: "пер, мер"! Ні, кажуть, не так! Матюша аж плакав... Біда!
Карпо. Нічого, згодом налама язика.
Тарас. Налама, налама — це правда! В учебній команді зразу теж сильно важко й незрозуміло, а як язик наламаєш — пішов!
Сергій. Само собою — пішов!
Тарас. А як бувши в столиці Петербурзі...
Вбігає Василина, за нею Демид.
ЯВА V.
Ті ж, Демид і Василина.
Василина. Доброго здоровля, дядюшка! (Цілується з Терешком.)
Тарас, до Сергія. — Настояща — дама серця... підходяща!
Сергій. Само собою!
Василина, до всіх. — З празником. (У цей мент Демид говорить тихо до Карпа.)
Тарас. Унтер-офіцер конно-ґвардійського полка, Тарас Гупаленко, із Петербурха!
Василина робить кніксен і відходить до Карпа. Тиха розмова. Карпо її цілує, а потім Демида. Тим часом:
Тарас, до Сергія. — Ловка, і всі формальности зна!
Сергій. Само собою — зна!
Терешко. А що, хіба не краля?
Тарас. Не ждав таку в хахландії найти... Думав шукать у Петербурзі... Дама настояща, і формальности... і все... неначе в Петербурх попав прямо на Невський!
Терешко. А я ж казав!
Тарас. Дядяшка Терентій, ідіть зразу в атаку, на приступ! (До Сергія.) Настояща дама серця!
Сергій. Само собою — з серцем.
Карпо, до Василини й до Демида. — Ну, Слава Богу, що так сталось! Дуже, дуже рад!
Терешко. А що, Василино, скоро нас покличеш на весілля?
Тарас, до Сергія. — Ловко атакує.
Василина. Ще не знаю.
Терешко. Мабудь, без дядька не обійдеться... Треба буде поклопотать... а?
Василина. А не обійдеться!
Тарас, крутить вус і дивиться на часи. — А коли що, то й ми поможемо...
Василина. Спасибі!
Тарас, до Сергія — Чуєте? Які формальности!
Василина. Коли ласка, то за боярина прошу.
Тарас. Не в согласії! Бажаю стать у першу шеренгу!
Карпо. Опізнились! Василина йде заміж за Демида Семеновича!
Терешко. Оце так!
Тарас підходить до Сергія. — Промах!
Терешко. А чом же ти відразу не сказав?
Карпо. Бо й я не знав. А поки ми тут говорили, їх там, у мене, благословила мати.
Тарас. Неприятний промах! (До Сергія.) Так нам тут нічого робить.
Сергій. Само собою.
Карпо. Просимо з нами пообідать, зап’ємо заручини!
Балакають тихо з Василиною й Демидом, Василипа весело сміється.
Терешко. Пообідаємо, справді!
Сергій. Само собою!
Тарас. Та вам нічого, а я осоромився. Тепер — ні в сих, ні в тих; не той узяв приціл і не попав у мішень. Шпак сміяться буде в вічі; ні, краще ретируюсь! Прощайте! (Прощаються.)
Карпо. Ви ж нашої хати не минайте!
Сергій. Само собою. (Виходить.)
Тарас. Не надіявся. Тепер хоч не показуйся в Петербурх столицю... Попорчена мендаль! (Вийшов.)
Терешко, чухав голову, про себе. — Пропала поросна свиня!
Карпо. А ви, дядьку, зостанетесь?
Терешко. На чиїм возі їдеш, того й пісню співай! Прощайте! А на весіллі погуляєм! Пошли Вам, Боже, щастя! Ха, ха, ха! Пропала вся пиха столична в Тараса. (До Карпа.) Ти думаєш, що я не розумію, що — він, а що — Демид? Розумію! Маладець учитель! Хвалю! I Василину хвалю: до пари вибрала дружину! (Виходить, Карпо за ним.) Бач, столична птиця кирпу гне, а "ла-мер", "ла-пер" і не нюхав...
Вийшли.
ЯВА VI.
Василина й Демид, потім Карпо.
Демид. Ще кілька хвилин, і я б зоставсь у дурнях!
Василина. Чого так?
Демид. Як би я перший не посватав, то Гупаленко б вас узяв.
Василина. А хто його зна. (Входить Карпо.) Він гарний!
Демид. От бачите! І гарний, і багатий!
Карпо. І дурний, і нахаба, і самопевний! Звичайний, старший городовий із Лубен, а послухали б, що він тут говорив: "кругом хахландія, мужики... і нема йому кумпанії!" А? Самий противний покруч посліднього сорта, і той глузує над хахлом! І таких немало й між освіченими й неосвіченими бездарами! Їх обійшла природа своїми дарами: творила, бачите, дуже хапко, наскоро, і забула покласти їм у голови хоч грудочку доброго, простого мужицького мозку, а через те вони і крутяться все життя, мов ув ополонці, не пристаючи ні до якого берега!... Я рад, що на обід він не зостався. Немає гірше, як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потеряв натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі, та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерти вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!
Демид. Браво, браво! Чудовий малюнок!
Василина. А цей малюнок, знаєш, зачіпає трохи й мене...
Карпо. Ха, ха, ха!
Демид. Може, колишню, давню?
Карпо. Був той гріх! Ну, а тепер ти вийшла вже на шлях простої, натуральної людини. (Цілує її.) І через те модність і формальність, як каже Гупаленко, тобі будуть противні.
Входить Іван, одягнений у нову пару.
ЯВА VII.
Ті ж і Іван.
Василина. Гляньте, як Іван нарядився!
Іван. "Хоч горя набрався, за те ж у робу вбрався", — як кажуть херсонські кабатажні матроси!
Карпо, Демид і Василина обступають Івана й ніби пробують матерію, пощипують його.
Карпо. Нічого.
Іван. Ай!
Демид. Добре сукно.
Іван. Та ну тебе!
Василина хоче піймати за рукав, Іван ухиляється, Василина пада на Демида. Демид її обніма.
Карпо. Ага, піймалась! Ну, користуйся ж сличаем — цілуй!
Демид хоче поцілувати Василину, вона ухиляється, й дає йому тумака у спину.
Демид. Ого!
Карпо. Це перша проба. (Сміється.)
Іван, сміється. — Чудовий настрій! Певно, щось тут без мене сталося доброго? Ну, признавайся, Демиде!
Карпо. Е, брате, що тут сталося,-довго розказувать! А коротенько: Василина йде заміж за Демида!
Василина тікає у двері, Іван її придержує.
Іван. Стрівай лисичко!... (Василина ховає лицо на груди Івана. Він її обнімає й цілує.) Поздравляю з закінченням лікарських курсів!
Сміх. Входить Макар. Василина, сміючись, виривається від Івана, біжить до Карпа й тулиться до нього; всі сміються.
ЯВА VIII.
Ті ж і Макар.
Макар. От як у вас весело! Певно, Іван смішить? Гляньте, яка тютя! Прямо таки предсідатель земської управи! (Сміється.)