Не я б'ю, верба б'є.
Народна приказка
Сила Федорович Гарбуз у нашому повіті суддею; на суддю вибрало Гарбуза земство *.
З Гарбузом ми ровесники; укупі росли, грались, бились, учились; разом "вивчились", одночасно "стали на власні ноги" і пішли в життя між людей.
Сила і підлітком, і парубком був— якийсь сумний, дикий, безлюдок; тікав людей, найпаче дівчат. Сяде, було, собі в закутку самотою да все товче, коли не Фукідіда 2, дак Ціцерона 3 або Вергілія 4, насилу витягнеш, було, Силу з хати.
Сила, одначе, подавав і тоді великі надії. "З Сили буде значний учений",— говорить було наш учитель історії. "Мій Сила буде чоловік неабиякий, умітиме копійку придбати і зберегти",— говорила Силина мати. А сам Сила, було, говорить мені: "Дай тільки мені вибитися з-під батьківської кормиги та знайти собі таке діло, щоб жити не з батькових рук, тоді ти побачиш мене, тоді впевнишся — який я прихилець до народу; усі свої сили оДдам на народний вівтар".
Я слухав, вірив Силі і радів, і самого мене брала велика охота оддати і свої сили "на народний вівтар".
Вийшовши з школи на шлях життя, ми розійшлися з Силою — він взяв направо, а я наліво. Та як пішли, то й не бачилися двадцять літ.
Стрічаємось отеє недавно. Сила — з сухореброго став тілистим, огрядним, твар його червона, виголена, аж вилискується.
— Як ся маєш, Сило, як живеш? — питаю.
— Так собі, нічого; бога гріх гнівити; от тільки праці занадто вже.
— Над чим саме працюєш?
— Та хіба мало є над чим: я — гласним в земстві і в повітовому, і в губернському; я — член шкільної ради, я — мировий суддя, я і опікун; ну і своя господарка, хоч і не велика, а все ж і на неї треба і часу і праці. Ти як живеш?
— Ат! живу та хліб жую.
— Та й годі?
— А що ж більш...
— Тут ходила чутка, що ти теє... далеко був?
— Був-таки...
— І довго?
— Вісім років...
— Дак отеє тепер спочиваєш?
— А що ж більш?
— Ба! Що! Хіба за нашого часу мало що можна робити, аби б хотів: земству б послужив; ну знов суддею вибрали б... Да ти, бачу, обважнів, облінився; ось приїзди лишень до мене, я піддам тобі енергії; дивлячись на мене, і тебе закортить до роботи; а то ти обабився зовсім. Приїдеш?
— Добре.
— Гляди ж, не дляйся.
Мені подобалася Гарбузова енергічність і веселість. Зовсім не той став Сила, який був замолоду, зараз знати, що живе чоловік незалежно, самостійно; без попеченія опікунів...
Я поїхав в село до Сили.
Сила вибіг до мене назустріч, цілує мене, вітає, не знає де посадить мене, чим почастувать.
А в домі у Гарбуза неначе в раю: скрізь бронза сяє, картини і дзеркала в золочених рамах; пухкі оксамитові килими на долівці; долівка навощена, блищить — як скло. Любо!
"От чоловік уміє жити,— думаю я собі,— достатки не великі у нього: землі чи буде й чотири сотні десятин, а сім'я велика: мати, жінка, три сестри да діток семерої Яка то з'їжа, а треба ж їх і одягти, і озути; скільки то грошей на те треба! У другого б і снаги не стало, а Сила виносить і в довги не залазить. От що значить чоловік з енергією та з доброю головою..."
На другий день ранком дивлюся у Сили повен двір людей,— хто на підводі, хто пішки.
— Чого се до тебе стільки людей привалило? — питаю у Сили.
— Се все ті, що судяться...
— Чи вже ж ти за один день усіх розсудиш?
— Де ж тобі...
— Так нащо ж стільки на один день викликав?
— Я бережу людський час, не хочу щоб позви залежувалися. На сьогодні сорок позвів... Мусів покликати усіх, з свідками чоловіка більш за сотню.
Напилися чаю; поснідали, тоді Сила почав творити "суд скорий і милостивий", а я пішов собі по селу.
На третій день я встав дуже рано. Ранок був дуже гарний, ясний. Хмарки розходились і зникали десь за обрієм; сонце, викочуючись, неначе якийсь величезний рубін, розливало світ на ліс; проміння його великими снопами плило по гущавині стовбурів старих дубів, осик, осокорів і інших дерев і красило рожевою барвою папороть, що росла насупроти лісу; сиві мохи здавалися кораловими килимчиками. З листви капали рожеві каплі роси; усе повітря дихало свіжими ранковими пахощами, що самі лилися до мене в груди і пробивалися в серце. Коли я вийшов у Силин двір, учорашній натовп народу стояв на судді-ному дворі.
"Що воно за знак,— подумав я,— учора Сила судив людей і розсуджував трохи що не до пізнього вечора, а сьогодні знов скільки народу!.. Не легка праця суддіна".
Небавом усі люди підступили до рундука, до них вийшов Сила.
— Чого хочете, люде добрі? — питає їх.
— Одпустіть, паночку, нас додому; зовсім обхарчилися; хліба брали на два дні, а сидимо четвертий день,— просилися люди.
— Не моя вина, люде добрі! Не моя, голуб'ята мої! Не я вас кликав сюди, а закон; не я вас держу, а закон,— ласкаво відповів Сила, дивлячись на мене.
— Ще коли б не така робоча година, то б ще — сюди й туди, а то ж... трава, пане, горить, час косити, вдруге літо не буде... Одпустіть, паночку, а позви наші нехай уже полежать, доки обробимося хоч трохи.
— Не можна так! Не можна, люде добрі; я сам розумію, що вам тепер сутяжно нидіти отут, а там не гребене сіно лежить, та що ж я вдію! Не можна: закон... Викликав — мушу розсудити; тоді з богом собі і рушите куди кому треба.
— Позви не втечуть, пане, ніде не дінуться; а робочий час не стоїть.
— Знаю, братику! Добре знаю, що тепер дорогий час, та що ж діяти... кажу вам: не я, а закон — закон на всяк час однаковий — і на зиму, і на літо... Підождіть, голуб'ята, більше ждали, а не розсудившись, не йдіть, бо за се закон покарає вас пенею.
— От притча, дак притча.
— Еге! Отак допозивайся: ні собі хліба, ні кобилі сіна, і попасти ніде... хоч ляж та й плач.
— Нехай би вже терпіли ті, що позиваються, а за що ж ми, свідки, отак караємось?..
— Так.., з доброго дива...
— Справді, диво! Сиди не ївши, а дома робота плаче.
— Зате в гурті веселіше...
— Бодай би тому, хто поставив мене за свідка, отак весело було на тім світі.
— Чого ти, навіжений, лаєшся, я жартома, а ти...
— Не до жартів, коли в шлунку аж гуде.
Так гомоніли люде, а Сила не чув того гомону, бо творив суд скорий до самого обіду.
По обіді — дивлюся — людей не видно.
— Усіх розсудив? — пиїаю у Сили.