Купець, сидячи за своїми книгами, лічить, лічить, клянеться, хитрує перед усяким покупцем: "їй-богу, пане, найліпший крам, дешевше ніде не знайдете".— Брешеш ти, жиде. — "Не брешу, честю вас запевняю"... Честю! Хороша мені честь! А рицар — він вільний як сокіл... він ніколи не згинався над рахунками, він іде прямо та гордо, він скаже слово, йому вірять...
Та хіба це життя? Чорт його забери! — Піду краще в мінстрелі. Проте, що це сказав монах? Турнір в, і туди їде барон — ах, боже мій! там буде й Клотильда. Дами обсядуть довкола, тремтячи за своїх рицарів, сурми засурмлять, виступлять герольди, рицарі об'їдуть поле, нахиляючи списи перед балконом своїх красунь... сурми знову засурмлять, рицарі роз'їдуться, помчать один на одного... дами охнуть... боже мій! і ніколи не здійму я куряви на турнірі, ніколи герольди не виголосять мого ймення, жалюгідного міщанського ймення, ніколи Клотильда не охне...
Гроші! якби знав він, як рицарі зневажають нас, при всіх наших грошах...
Альбер. А! це Франц; на кого ти розкричався?
Франц. Ах, пане, ви мене чули... я сам з собою міркував...
Альбер. А про що міркував ти сам з собою?
Франц. Я думав, як би мені потрапити на турнір.
Альбер. Ти хочеш потрапити на турнір?
Франц. Саме так.
Альбер. Нічого нема легшого: у мене помер мій конюший — чи хочеш ти на його місце?
Франц. Як! бідний ваш Яків помер? Від чого ж він помер?
Альбер. Ій-богу, не знаю — в п'ятницю він був здоровісінький; увечері повернувся я пізно (я був у гостях у Ремона і добре-таки підпив) — Яків сказав мені щось... я розсердився і вдарив його — пригадується, по щоці — а можливо й у скроню — проте, ні: саме по щоці; Яків звалився — та вже й не встав; я ліг не роздягшись, а на другий день дізнаюсь, що мій бідний Яків — упокоївся.
Франц. Ай, рицарю! видно, ляпаси ваші важкі.
Альбер. На мені була залізна рукавиця. — Ну що ж, хочеш бути моїм конюшим?
Франц (почухується). Вашим конюшим?
Альбер. Чого ж ти чухаєшся? згоджуйся.— Я візьму тебе на турнір — ти житимеш у мене в замку. Бути зброєносцем у такого рицаря, як я, не жарти: адже це вже ступінь. З часом, хто знає, тебе посвятимо і в рицарі — багато хто так починав.
Франц. А що скаже мій батько?
Альбер. А йому яке діло до тебе?
Франц. Він мене спадщини позбавить...
Альбер. А ти плюнь — тобі ж буде легше.
Франц. І я житиму у вас в замку?..
Альбер. Звичайно. — Ну, згоден?
Франц. Ви не даватимете мені ляпасів?
Альбер. Ні, ні, не бійся; а хоч і трапиться такий гріх — що за біда? — не всі ж конюші забиті до смерті.
Франц. І то правда: коли трапиться такий гріх — побачимо, хто кого...
Альбер. Що? що ти кажеш, я тебе не зрозумів?
Франц. Так, я думав сам з собою.
Альбер. Ну, що ж — згоджуйся...
Франц. Гаразд — згоден.
Альбер. Нічого було й думати. Дістань лише собі коня і приходь до мене.
Берта i Клотильда.
Клотильда. Берто, скажи мені що-небудь, мені нудно.
Берта. Про що ж я говоритиму вам? — чи не про нашого рицаря?
Клотильда. Про якого рицаря?
Берта. Про того, який лишився переможцем на турнірі.
Клотильда. Про графа Ротенфельда. Ні, я не хочу говорити про нього; ось уже два тижні, як ми повернулись, — а він і не думав приїхати до нас; це з його боку нечемно.
Берта. Постривайте — я певна, що він буде завтра...
Клотильда. Чому ти так думаєш?
Берта. Тому, що я його уві сні бачила.
Клотильда. Е, боже мій! Це нічого не значить. Я кожну ніч бачу його уві сні.
Берта. Це зовсім інша річ — ви в нього закохані.
Клотильда. Я закохана! Прошу дурниць не говорити... Та й про графа Ротенфельда розумувати тобі нічого. Говори мені про кого-небудь іншого.
Берта. Про кого ж? Про конюшого вашого братіка, про Франца?
Клотильда. А що ж, говори мені про Франца.
Берта. Уявіть, панночко, що він через вас утратив голову.
Клотильда. Франц через мене втратив голову? Хто тобі це сказав?
Берта. Ніхто, я сама помітила; коли ви сідаєте верхи, він завжди тримає вам стремено; коли служить за столом, він не бачить нікого, крім вас; якщо ви упустите хустину, він проворніш від усіх її підніме, — а на нас і не дивиться...
Клотильда. Або ти дурна, або Франц найзухваліша тварюка.
(Входять Альбер, Ротенфельд і Франц)
Альбep. Сестро, представляю тобі твого рицаря, граф приїхав погостювати в нашому замку.
Граф. Дозвольте, благородна панночко, недостойному вашому рицареві ще раз поцілувати ту прекрасну руку, з якої дістав я найкоштовнішу нагороду...
Клотильда. Графе, я рада, що маю честь приймати вас у себе... Братіку, я чекатиму вас у північній вежі...
(Виходить)
Граф. Яка вона прекрасна!
Альбер. Вона прехороша дівчина. Графе, чому ж ви не роздягаєтесь? Де ваші слуги? Франце! роззуй графа. (Франц бариться). Франце, хіба ти оглух?
Франц. Я не всесвітній слуга, щоб усякого роззувати...
Граф. Oгo, який молодець!
Альбер. Грубіян! (Замахується). Я тебе прожену!
Франц. Я сам ладен покинути замок.
Альбер. Мужик, підла тварюка! Пробачте, графе, я з ним упораюсь... Геть! (Штовхає його в спину). Щоб духу твого тут не було!
Граф. Будь ласка, не зачіпайте цього дурня, він, далебі, не вартий...
Клотильда. Братику, маю до тебе прохання.
Альбер. Чого ти хочеш?
Клотильда. Будь ласка, прожени свого конюшого Франца, він насмілився мені нагрубіянити...
Альбер. Як! і тобі?.. Яка шкода, що я вже його прогнав; він від мене так швидко б не відбувся. Та що ж він зробив?
Клотильда. Так, нічого. Якщо ти вже його прогнав, то нема чого й говорити. Скажи, братіку, чи довго граф пробуде у нас?
Альбер. Гадаю, сестро, що це залежатиме від тебе. Чого ж ти червонієш?..
Клотильда. Ти все жартуєш — а він і гадки не має...
Альбep. І гадки не має? Про що ж?
Клотильда. Ах, братіку, який ти нестерпний! Я кажу, що граф про мене й гадки не має
Альбер. Побачимо, побачимо — що буде, те буде.
Франц. Ось наш будиночок... Нащо було мені покидати його для гордого замку? Тут я був господарем, а там — слугою... і для чого?., заради гордих поглядів зухвалої благородної дівиці. Я терпів приниження, і принизив себе в очах своїх — я став слугою того, хто був моїм товаришем, я звик терпіти дитячі образи дурнуватого, розбещеного гульвіси... я не помічав нічого... Я, який не хотів залежати від батька, — я став залежним від чужого... І чим усе це скінчилось? — Боже... кров б'є в обличчя — кулаки мої стискаються... О, я їм відомщу, відомщу... Як-то прийме мене батько?