Під папороттю росли "гриби".
— Якщо п'ять-шість величезних хлібин покласти одну на одну, вийде венеріанський гриб, — сказав Пінч. — І гриб, можливо, їстівний. Але грибів краще не чіпати. Скільки наших предків умерло в страшних муках, випробовуючи на собі, який гриб їстівний, який отруйний!
Під ногами вода. Треба пошукати сухішого місця. Ганс звернув увагу на майже круглу, залиту водою яму діаметром метрів два. Через десяток метрів — така ж яма.
Ще і ще.
— Можна подумати, що узлісся бомбардували снарядами.
— І з надзвичайною точністю прицілу, — зауважив Вінклер, колишній артилерист. — Зверніть увагу: ями зроблені паралельно, на однаковій відстані одна від одної.
— Що це значить? — спитав Ганс. — Ти думаєш, що ями зроблені штучно? Може, це пастки для звірів? Але хто міг їх викопати? Навряд чи на Венері є такі розумні тварини або напівлюди.
— Я думаю, що це сліди, — відповів Вінклер, — сліди велетенської тварини.
— Сліди? Яка ж це має бути тварина, коли кожний її крок більше десяти метрів! — Амелі боязко глянула на сліди. — Не хотіла б я зустрітися з такою твариною. Тут для полювання потрібні не наші іграшкові рушниці, а гармати.
Вийшли на галявину. Полив дощ. Туман, мов біле простирало, стояв перед очима.
— Тримайтеся ближче одне до одного! — гукнув Ганс.
Йшли обережно, прислухаючись, оглядаючись. Час від часу в тумані вимальовувалися темні обриси самотніх дерев.
До вже знайомих звуків вітру, дощу, грому приєдналися нові звуки, які лякали своєю незрозумілістю.
— Можна подумати, що десь близько паровозне депо. Немов десятки паровозів випускають пару, — тихо і схвильовано зауважив Пінч. — А от і паровозний гудок. Поїзд відходить через п'ять хвилин...
— Тсс... — попередив Ганс.
Попереду праворуч білий туман почав темніти. Пляма все більше густішала, набувала неясних обрисів будинку, і раптом з висоти "третього поверху" висунулася страхітлива, завбільшки як автомобіль, голова тварини з дуже маленькими порівняно з головою очима.
Пролунав постріл. Це Пінчу спало на думку розіграти перед АмелІ Буффало Білля — безстрашного мисливця.
Найсильніша сирена океанського пароплава — писк комара в порівнянні із звуком, який, мов смерч, пронісся лісом. Затремтів ґрунт, зашуміли дерева. Звук скосив людей, і вони впали на коліна, але одразу ж звелися — темна маса виростала з туману, насувалася на людей.
Відгукнулись інші сирени, і почався такий пекельний концерт, аж у вухах боліло, як від артилерійських залпів. Ці тварини, здається, могли вбивати самою звуковою контузією...
Відкривши рот, затуляючи вуха, люди кинулися навтіки.
Ганс упав в одну з ям-слідів. Вона була така глибока, що Ганс, присівши, сховався під водою по вуха.
Тварина промчала, не помітивши його. Нога тварини важко плюхнулася біля ями. Щось вдарило Ганса по голові — це хвіст тварини, який тягнувся по землі. Голова Ганса пішла під воду. Цей довжелезний хвіст ще довго шарудів у траві біля ями, де сидів Ганс.
Нарешті, гігантський живий танк проповз. Юнак виліз з ями, обтрусився, прислухався.
Почалася жахлива гра в хованки. Тільки б туман не розвіяло вітром!
Добре, що тварини несамовито трубили, заздалегідь попереджаючи про своє наближення. І люди поспішали відбігти вбік. Але іноді звуки схрещувалися, відбивалися лісовою луною, і тоді важко було визначити напрям. Доводилося стежити за тим, з якого боку ґрунт починає більше дрижати. Ті, що заґавилися, іноді вже бачили темну пляму в тумані — це було останнє попередження. І ще одне врятувало людей: незграбність тварин, які важили, мабуть, більше, ніж величезний американський паровоз. Нелегко їм було пересувати масу свого важкого велетенського тіла. Іноді з розгону тварини налітали в тумані на дерево і з жахливим тріском ламали його, як справжні танки. Із звуків можна було зробити висновок, що стривожені тварини почали заспокоюватися. В пекельній какофонії сирен з'явилися паузи. Під час однієї паузи пролунав далекий невиразний людський голос, не схожий на голос Амелі, Пінча, Текера... І знову дике ревіння тварин... —
Люди падали від утоми і, зібравши останні сили, підводилися, щоб знову й знову рятуватися від своїх переслідувачів.
Після дуже довгої паузи пролунав самотній і протяжний грудний звук. Він був схожий на сигнал відбою. Настала тиша. Але ще багато хвилин люди не чули ні шуму, ні вітру, ні далекого гуркоту прибою — були уражені барабанні перетинки їхніх ушей.
Туман... туман... Де інші?.. Що з ними? Чи не розчавлений, не розшматований хто?.. Передсмертний крик неможливо було почути... Що робити?.. Куди йти?.. Ганс надумав крикнути:
— Вінклере! Амелі! Пінче!
Ніхто не обізвався. Але й тварини більше не ревіли — вони зникли, ніби розтанули в тумані...
Ганс знову крикнув. Голосніше, ще голосніше... Мабуть, супутники оглухли, як і він, і не чують його... А тварини? Вони, може, навіть не чують людського крику.
— Вінклере! Вінклере!..
Перед обличчям Ганса з'явилася темна пляма. Ганс з переляку відскочив.
— Це я, — почувся, ніби з-за стіни, голос Вінклера.
Вуха починали чути. Незабаром пролунав і тонкий голос Амелі. Сильним вітром туман розірвало на шматки. Тепер він стояв над головою, мов низька хмара. Галявину було ясно видно. Ганс оглядівся. Нікого!
— Наче приснилося, — похитавши головою, сказав Вінклер.
З-під листя великої папороті вибігла Амелі.
— Троє цілі. Куди подівся Пінч?
— Тут, — раптом пролунав голос звідкись зверху. Ганс і Вінклер підвели голови.
Високо на хвощі сидів Пінч, киваючи головою, тільки з переляку він міг залізти так високо по гладенькому стовбуру.
— Чому ж ви не обзивалися, коли я кликав вас? — спитав Ганс.
— Я чекав, чи не обізвуться раніше потвори. — Крекчучи і зойкаючи, Пінч почав спускатися. — Лазити не так уже й важко, — сказав він. — Стовбур трохи шорсткий. Луска така велика, що можна ногу поставити. А втім, якби не потвори, може й не заліз би. Вони допомогли, — признався Пінч.
— Куди ж нам іти? — спитала Амелі.
Всі озирнулися.
— Шум прибою звідти, — сказав Ганс. — Ходімо туди.
Вони швидко пробігли галяву і заглибилися в ліс.
VIII. У ПОЛОНІ ШЕСТИРУКИХ
Густішав підлісок хвощів і папороті, густішав морок. Розбігалися злякані дрібні ящери, стороною проповз довжелезний товстий чорний змій. Велетенські павуки плели справжні тенета. Павутиння було таке міцне, що його доводилося розрізати ножем. Кумедні м'ясисті комахи завбільшки як гусак, заплутавшись у павучих тенетах, билися і верещали, мов поросята.