Одного разу протягом цих днів, коли вони залишилися вдвох, він заговорив із нею цілком відверто. Ірене повернулася додому і почула з коридору якусь сварку – різкий та енергійний голос чоловіка і невдоволене бурчання гувернантки, а поміж тим плач і схлипування. Її охопив жах. Коли вона чула вдома крики або шум, то здригалася. Тепер її лякало все незвичне та несподіване, вона жила у безперервному очікуванні чогось страшного, раз у раз лякалася, що лист уже надійшов і її таємницю викрито. Щоразу, повертаючись додому, відчиняла двері і насамперед уважно роздивлялася обличчя всіх домашніх, намагалася вичитати на них, що відбувалося, поки її не було, побоюючись, що катастрофа вже почалась, поки її не було. Цього разу йшлося лише про дитячу сварку, невеличке імпровізоване засідання суду, як вона незабаром із полегшенням довідалася. Діти посварилися через іграшку, кольорового коника, якого кілька днів тому подарувала старшому хлопчикові одна з тіток, і тепер молодша дівчинка, якій дістався менш коштовний подарунок, заздрила братові і також хотіла бавитися конем. Але її спроби відборонити свої права не мали успіху, вона добивалася свого настільки наполегливо і жадібно, що брат взагалі заборонив їй торкатися іграшки. На це сестра спершу відреагувала гучним вибухом люті, а потім ображеним, демонстративним, затятим мовчанням. Та наступного ранку коник раптом безслідно зник, і спроби відшукати його довгий час були марними, аж поки рештки іграшки не були знайдені у пічці, – розламані дерев'яні деталі, відірване кольорове хутро, випатрана середина. Підозра впала, ясна річ, на молодшу дівчинку, і хлопчик зі сльозами побіг до батька, щоб оскаржити сестру і вимагати її покарання. Так і почався допит.
Ірене стало заздрісно. Чому діти зі своїми проблемами завжди звертаються до батька і ніколи до неї? Вони й раніше завжди довіряли всі свої сварки та скарги її чоловіку, але досі це влаштовувало її, вона відчувала полегкість, коли її звільняли від дрібних турбот, але тепер раптом захотілося брати участь у всьому цьому, відчувати любов і довіру власних дітей.
Невеличке засідання суду незабаром винесло вирок. Дівчинка спершу відмовлялася від своєї провини, хоча її очі були злякано опущеними, а голос зрадливо тремтів. Гувернантка свідчила проти неї, бо чула, як у гніві дитина погрожувала викинути коника з вікна, що мала марно намагалася заперечити, а потім голосно і невтішно розридалася. Ірене подивилася на чоловіка. Їй здалося, що він уже відчуває себе суддею над її власною долею, а не над дитиною, бо можливо, що вже завтра і вона стоятиме ось так перед ним і її голос теж зриватиметься та тремтітиме. Поки донька намагалася брехати й виправдуватися, батько дивився на неї суворо, хоча ні разу по-справжньому не розлютився, а далі слово за словом потихеньку ламав її опір. А коли вона від заперечування й брехні перейшла до затятого мовчання, він заговорив до неї доброзичливо і ласкаво, сказав, що розуміє її бажання вчинити саме так і до певної міри здатен пробачити навіть настільки огидний вчинок, зроблений у пориві першого гніву, бо ж вона просто не подумала, як боляче буде від цього її братові. Він так лагідно і впевнено переконував дитину, що її поведінка була чимось цілком збагненним, хоча і дуже негарним, аж дівчинка врешті вибухнула плачем. І вже незабаром, вся у сльозах, зізналася в скоєному.
Ірене кинулася до неї і намагалася обійняти, заспокоїти плач, але дитина розлючено відштовхнула матір. Чоловік також засудив це невчасне співчуття, бо він хотів, аби вчинок не пройшов цілком безкарно, і вирішив присудити нібито дрібне, але дуже відчутне покарання, заборонивши доньці наступного дня іти на дитяче свято, куди діти збиралися уже кілька тижнів і дуже тішилися майбутній події. Мала вислухала свій вирок у сльозах, її брат гучно тріумфував, але ця передчасна і сповнена ненависті радість моментально принесла покарання і йому – за свою зловтіху він також отримав заборону іти на святкування. Сумні, але згуртовані спільністю свого покарання, діти пішли геть, а Ірене залишилася наодинці з чоловіком.
Вона відчула, що нарешті настав момент, коли замість того, щоб ховатися за маскою розмови про дитячу провину й зізнання, вона могла б розповісти про себе, принаймні у завуальованій формі, і попросити про співчуття. Від цього їй стало трохи легше. І вона поставила собі, що вирішальним знаком для неї стане його реакція на її спробу вступитися за дітей. Якщо він відреагує позитивно, вона наважиться сказати йому і про себе.
– Скажи, будь ласка, Фріце, – почала вона, – ти справді збираєшся не пустити дітей завтра на свято? Вони будуть дуже нещасні, особливо мала. Те, що вона зробила, не було аж таким страшним. Чому ти хочеш так суворо її покарати? Тобі її зовсім не шкода?
Він подивився на неї і вмостився зручніше. Здається, йому хотілося довше поговорити на цю тему. У неї було приємне і водночас трохи моторошне передчуття, що ось зараз він обов'язково заперечить їй. Вона витримала до кінця паузу, яку він зробив особливо довгою – спеціально чи тому, що напружено розмірковував над сказаним нею.
– Ти питаєш, чи мені не шкода? Я тобі скажу: сьогодні не шкода. Відтоді, як її покарано, їй стало легше, навіть якщо це і здається жорстоким. Нещасною вона була вчора, коли бідного коника було зламано і він лежав у пічці, а всі домашні цілий день збивалися з ніг у пошуках іграшки. Весь цей час вона потерпала від страху, що її обов'язково викриють. Страх гірший за покарання, бо покарання – це щось конкретне і його завжди легше витримати, ніж страшну непевність і жахливу безкінечність напруження. Щойно вона дізналася, як саме її буде покарано, їй стало легше. Плач не повинен тебе лякати – це просто вихід назовні того, що накопичилося в неї у душі. А те, що всередині, болить більше, ніж те, що зовні. Якби вона була трохи старшою або якби можна було зазирнути в її душу, то без жодного сумніву вдалося б виявити, що, незважаючи на покарання і сльози, вона навіть тішиться і почуває себе значно щасливішою, ніж учора, коли була нібито безтурботною і їй ніщо не загрожувало.