Побачивши таке тропічне видовище, Коля згадав, що він голодний. Крім склянки кефіру й бутерброда з чаєм, він нічого зранку не їв. До того ж він любив банани. І він подумав: якщо мавпочці можна харчуватися плодами на Гоголівському бульварі, то людині це тим паче не заборонено.
Про всяк випадок Коля огледівся, але нікого не побачив. Він підійшов до бананового дерева й сказав мавпочці:
— Відійди, а то укусиш.
Мавпочка оскалилась, проте відійшла й знову заходилася чистити банан.
Коля став навшпиньки й почав відривати банан від грона. Банан відривався через силу, все дерево розгойдувалося. Ледве-ледве Коля відкрутив один плід від грона й тільки хотів сісти поряд із мавпочкою і обчистити його, як із кущів вийшов чималий хлопець трохи старший від Колі, в червоних трусах, на яких було нашито комети, й сказав:
— Дурень! Що ти робиш?
Якби це був дорослий, то Коля, напевно, вибачився б, але перед хлопцем Коля вибачатися не хотів.
— А що? — спитав він. — Мавпам можна, а мені не можна?
— Він же нестиглий. І взагалі кормовий, для худоби виведений. Ти що, банани любиш?
— А тобі яке дало?
— А мені ніякого.
— То й іди своєю дорогою.
— Не піду. Я селекцію проводжу, а ти поводишся, як немовля.
— А мавпа? — спитав Коля. — Ти поглянь, скільки біля неї лушпиння валяється.
— Порівняв себе з мавпою! — сказав презирливо селекціонер. — Для неї ж це основна їжа.
Мавпа помітила, що на неї дивляться, і про всяк випадок плигонула з бананом у лапі на гілку липи.
— Ходімо, — сказав селекціонер.
— Не піду, — запротестував Коля.
— Боїшся, чи що?
— Я? Боюся? Та я таких, як ти, десятеро однією лівою перекидаю!
— А я з тобою і зчіпатися не буду. Ми в різних вагових категоріях, — мовив селекціонер. — А банан ти їж, якщо хочеться. Мені не жалко. Все одно вже зірвав.
— Я його для мавпи зірвав, — збрехав Коля. — У мене вдома мавпа живе, от я й зірвав.
— А де ти живеш?
— Далеко, — відповів Коля.
— Не в Москві?
— Ні, не в Москві.
— А де?
Коля став швидко думати й згадав, що його бабуся живе в Конотопі.
— У Конотопі, — сказав Коля.
— Знаю, — сказав селекціонер. — Звідти родом Милена Митіна, правда?
— Правда, — згодився Коля.
Треба ж так: зараз питатиме про якусь Милену Митіну, а Коля навіть не знає, чим вона знаменита!
— Ні, — поправив сам себе селекціонер. — Милена з Костроми. В Конотопі шахту до центру Землі риють.
— Риють, — промовив Коля вбитим голосом.
— Дивний ти якийсь, — сказав селекціонер. — Тебе як звати?
— Коля.
— А мене Джавад. Ти в чому спеціалізуєшся?
— Як це?
— Ну, ким будеш?
Коля не встиг придумати відповіді. Він уже збагнув, що всякі там дідусі куди менш небезпечні, аніж свій брат школяр.
На щастя, Джавад одразу ж відвернув свою увагу. Вони вийшли на галявину, посеред якої був великий басейн. За басейном — галява, всіяна квітами й невеликими кущиками. Поміж квітів виднілося яскраве вбрання людей.
— Ей! — крикнув Джавад. — Оленко, виходь, діло є!
У центрі басейну вода збурунилась, і в бризках з'явилася дівчинка. Не випірнула, а ніби піднялася до пояса. І тут Коля зрозумів, що дівчинка сидить верхи на величезній рибині. Рибина швидко попливла по колу, виставивши з води гладеньку блискучу спину. А коли вона підпливла до краю басейну, де стояли Коля з Джавадом, виявилося, що це не рибина, а дельфін. Дельфін завмер край води, дивлячись на Колю веселим маленьким оком, і Коля простяг йому банан.
— Ти що, з глузду з'їхав? — схопив його за руку Джавад. — Ти його потім від поносу лікуватимеш? Хіба дельфіни їдять банани?
— У нас у Конотопі дельфіни харчуються тільки бананами, — сказав Коля.
Дівчинка, що стрибнула з дельфіна, була молодша за Колю, їй минуло років десять, не більше.
— Здрастуйте, — привіталася вона. — Ти мене кликав, Джаваде?
— Слухай, Оленко, — мовив Джавад, — цього хлопця звати Коля. Він, либонь, із маскараду втік. І, мені здається, він голодний. У тебе знайдеться що-небудь смачне?
— Я не голодний, — сказав Коля.
Дельфін завмер край басейну, виткнувши кирпату морду. Ніби підслуховував.
— У лабораторії на столі мангодині лежать, — сказала Оленка. — Їх Аліса вчора зняла. Пальчики обсмокчеш. А ти Аліси не бачив?
— Ні. Вона хотіла прийти?
— Вона обіцяла мієлофон принести. Ми з Грицем і Машею працюємо.
Оленка махнула рукою в бік басейну, і Коля побачив, що до дельфіна підплив другий і теж почав слухати, про що тут говорять. Певна річ, їх звали Грицем і Машею.
— А звідкіля морську воду берете? — спитав Коля, щоб не стояти без діла.
— Синтетична, — відповіла Оленка. — А хіба у вас у Конотопі не так?
— У Конотопі дельфіни прісноводні, — мовив Коля.
— Ти його не слухай, — втрутився Джавад. — Ходімо. Я сам залюбки мангодиню покуштую. Дивовижний гібрид!
За басейном стояв білий будиночок, такий же обтічний і майже безформний, як Інститут часу. Коля, коли вони підійшли ближче, побачив, що стіна вся в дрібних порах, наче піниста. Батько в Колі будівельник, тому він завжди цікавиться будівельними матеріалами й трохи на них розуміється. Торік він сам збирався стати будівельником, але цього року передумав — його зацікавив космос.
— Пінобетон? — спитав Коля у Джавада.
— Який ще пінобетон? — здивувався Джавад. — Мене твоя відсталість просто вражає! Якби я не дотримувався залізного принципу не ставити зайвих запитань людям, які не хочуть на них відповідати, я б тебе про дещо спитав.
— Не треба, — сказав Коля. — Утримаємося від розмови, як кажуть у нас у Конотопі.
Вони зайшли всередину й опинилися в просторій кімнаті, попід стінами якої стояли столи з приладами, а посередині — круглий стіл, де на тарілі лежали три плоди. Плоди були завбільшки як невелика диня, але не дуже правильної форми й оранжевого кольору.
— Гаразд, — мовив Джавад, — закусимо мангодинею. Якщо хочеш, можеш запитувати. Мені приховувати нема чого.
Джавад дістав ножа, розрізав мангодиню. Всередині була велика кісточка, що вільно випала на таріль.
— У звичайного манго, — сказав Джавад, — кісточку від м'якуша важко відділити.
— Знаю, — озвався Коля. — Пробували. Всі пальці соком обмастиш, поки впораєшся.
Джавад нарізав мангодиню на дольки, і вони заходилися їсти. Їжа була чудова. Солодка, соковита й м'яка. Що тут було від дині, а що від манго, Коля не міг розібрати. Він насолоджувався.